Мишель Ричмонд: Шлюбний договір

Я дістаю з шафи сорочку, штани, піджак. Одяг сідає на мене мов улитий.

Еліс бере зі столу маленьку оксамитову коробочку. У ній – золоті запонки із літерою «Д». Я витягую руки, Еліс допомагає мені із запонками.

– Що тепер? – питаю я.

– Поняття не маю, Джейку. Мені страшно.

Я підходжу до дверей, думаючи, що вони замкнена зовні, але ручка вільно повертається, двері відчиняються. Про всяк випадок беру велику скляну пляшку води. Так собі засіб самооборони. Ми виходимо в порожній коридор.

Дивно бути тут разом. Я стою поруч із дружиною, і в мене майже виходить уявити, що ми тут самі, що за цими стінами немає бетонних парканів, колючого дроту і безкрайньої пустелі.

Ми прямуємо до ліфтів. Коли ми проходимо повз одні з дверей, вони відчиняються, і з них виходить високий чоловік у темному костюмі і червоній краватці. Хоча я абсолютно не очікував зіткнутися з ним лицем до лиця, його поява тут абсолютно закономірна.

– Привіт, друзі.

Я киваю.

– Фіннеґан.

Він пильно дивиться спочатку на Еліс, потім на мене.

– Орла хоче вам дещо показати.

З цими словами Фіннеґан відчиняє двері. За ними вузенька кімнатка без вікон. Еліс тягне мене всередину. Фіннеґан кладе долоню мені на спину, ніби підбадьорюючи. Одну зі стін кімнати закрито темною фіранкою. Фіннеґан відсуває її, і за нею виявляється широке вікно. За ним – яскраво освітлений люстрами зал, повний народу.

Чути гул розмов, у всіх в руках келихи з шампанським, але ніхто не п’є. Ці люди ніби чекають чогось. Як не дивно, але коли Фіннеґан відсунув фіранку, ніхто навіть не подивився в наш бік.

– Вони нас не бачать, – робить висновок Еліс.

Деякі обличчя мені знайомі, більшість – ні. Я шукаю Ніла, Джоанну, Гордона, всіх, кого бачив на чорно-білих фотографіях перед входом до зали суду. Пам’ятаю, як я вдивлявся в фотографії, чекаючи своєї долі. Де всі ці люди? Втім, я, здається, розумію де.

Фіннеґан мовчки стоїть поруч з нами, натискає на якусь кнопку, і в кімнаті відчиняються ще одні двері, що ведуть у темряву. Тихенько охнувши, Еліс сплітає свої пальці з моїми і тягне мене в невідомість.

Я відчуваю дотик руки на своїх плечах, обертаюся і бачу Фіону, дружину Фіннеґана. На ній та сама зелена сукня, у якій вона була у нас на весіллі. Вони з Фіннеґаном мовчки йдуть за нами.

Вузький коридор освітлюють лише мерехтливі свічки в настінних канделябрах. Позаду нас чуються легкі кроки. Звідкись спереду лунає стогін. Ми тут не самі. Серце б’ється все частіше, спиною стікає піт. Але Еліс дивиться перед собою спокійно, навіть із цікавістю.

Звуки стають все ближчими. Поблизу лунає важке дихання, відгомін натягнутих або застряглих у чомусь ланцюгів. Десь у стіні спрацьовує датчик руху, перед нами спалахує тьмяний промінь світла. Я дивлюся праворуч і завмираю, бо всього за декілька дюймів від мене стоїть знайома висока конструкція – між двома пластинами оргскла затиснута людська фігура з розведеними в сторони руками і ногами. На шиї у людини надітий фіксатор уваги, що не дає їй ані повернути, ані нахилити голову. Коли ми проходимо повз конструкцію, датчик руху знову клацає, і промінь світла вихоплює з темряви обличчя. Я зустрічаюся очима із суддею, який дозволив застосувати до мене особливі методи допиту. Він дивиться на мене поглядом, у якому не можна нічого прочитати, потім знову занурюється в темряву.

Еліс дивиться в інший бік. Там така ж прозора конструкція, що нагадує інсталяцію в музеї. У ній – жінка. Я бачив її на одному із зібрань і в коридорах Фернлі, вона – член Комітету. Волосся у неї сплутане, лице блищить від поту.

Ми йдемо між двох рядів живих «інсталяцій». На нашому шляху один за іншим спрацьовують датчики руху, лампи по черзі висвітлюють ув’язнених. За виразом їхніх облич неможливо зрозуміти, що вони відчувають. Сором? Страх? Або щось інше – розуміння того, що правосуддя здійснилося? Що ніхто не може ставити себе вище «Договору»? Що він виконує свою місію – відновити баланс за всяку ціну?

Фіннеґани йдуть трохи позаду нас, теж зупиняються біля кожної фігури, потім ідуть далі – коридор освітлюється спалахами світла. Члени Комітету в ланцюгах, за склом, вимушені поодинці переживати свою ганьбу. Об’єкти вивчення, такі ж, яким був я. Мікроби під мікроскопом. Тільки застиглий у їхніх очах страх і постійний дзвін ланцюгів одного з ув’язнених, який марно намагається звільнитися, не дають забути про те, що це – скляні клітки, а не художні інсталяції.