Фредрик Бакман - Ми проти вас

Мабуть, ніхто не любив Кевіна більше, ніж Вільям, і він робив усе, щоб на його любов відповіли взаємністю. Лют був незламно відданий, навіть після зґвалтування, — і він пішов за Кевіном у «Гед-Хокей», коли найкращий друг того, Беньї, залишився у «Бйорнстаді». Вільям зібрав своїх хлопців і побив Амата, який доніс на Кевіна, а разом з ним і Бубу — бо той спробував захистити донощика.

Коли Кевін неочікувано поїхав звідсіль, Вільям залишився в Геді. Зраджений, але, як і раніше, відданий. Він має того самого тренера, що був у них у Бйорнстаді, — Давіда. Це тренер переконав Вільяма і майже всіх своїх гравців з юніорської команди змінити клуб. Не для того, щоб захистити Кевіна, а через найпростіший аргумент, що його може запропонувати спорт: «Ми просто продовжимо грати в хокей. Без жодної політики. Те, що відбувається поза ареною, там і залишається».

Вільям повірив йому, в глибині душі він сподівався, що тепер, коли нема ні Кевіна, ні Беньї, Давід нарешті оцінить Вільямову відданість. Але він не отримав ні подяки, ні навіть підбадьорливого слова. Його продовжують ігнорувати.

І тепер, коли Вільям заходить до роздягальні, відкриває шафку і бачить те, що хтось там залишив, відбуваються речі, які не зможуть стати даними жодної статистики. У шафці лежить запальничка. Така сама, як і ті, якими була напхана Вільямова поштова скринька влітку, така сама, яку на пляжі тримав у руці Лео.

Цієї ж миті до роздягальні заходить один із його товаришів по команді й каже:

— Бляха, Люте, ти вже чув про Беньї? Нова тренерка «Бйорнстада» поставила його КАПІТАНОМ!

Кажуть, що бути лідером — це ухвалювати складні рішення, неприємні й непопулярні. «Роби свою справу» — ось що постійно доводиться чути лідерам. Нездійсненне завдання — тому що лідер може вести за собою лише доти, доки за ним ідуть, а реакція людей на лідерство завжди однакова: якщо твої рішення мене влаштовують — ти справедливий лідер, якщо ті самі рішення мені шкодять — тоді ти тиран. Тому що правда про середньостатистичних людей така ж проста, як і нестерпна: ми рідко прагнемо того, що буде добрим для всіх. Частіше ми хочемо отримати те, що добре для нас.

Петерова голова важка від роздумів, він вимикає комп’ютер у себе в кабінеті, ставить теки на полицю й спускається сходами до льодової арени. Всідається на трибуні зі стоячими місцями, з коротшого боку. Трохи далі займається прибиранням Фатіма, Петер махає їй, але вона лише ледь киває у відповідь. Фатіма не хоче привертати до себе уваги, вона поспішає закінчити прибирання до початку тренування основної команди, щоб Амату не було соромно перед товаришами з команди. Так, ніби цей хлопець коли-небудь соромився мами, думає собі Петер.

Фатіма більше за Петера відповідає стереотипу «бйорнстадського мешканця»: вона мовчазна, горда, працьовита і категорично не толерує пустої балаканини. На початку літа, коли кошти на рахунку клубу було вичерпано, Петер зрозумів, що Фатіма не отримала зарплату, але на його телефонний дзвінок вона лише сказала: «Не хвилюйся. Ми з Аматом упораємося». Петер знав, що інколи наприкінці місяця Амату доводиться збирати пластянки і пляшки, щоб здавати їх на переробку, тому він сказав, подавлений прикрим становищем: «Ти не залишишся без зарплати, клуб несе відповідальність за…» Але Фатіма обірвала його: «Клуб? Це також і мій клуб. Клуб мого хлопчика. І ми впораємося». На таке здатна особлива людина. І на таке заслуговує особливий клуб.

Зараз уже осінь, Фатіма отримала зарплату. Петер теж. З самого ранку він намагався оплатити рахунки через інтернет, але комп’ютер зависав, тому Петер зателефонував до банку. Чоловічий голос у слухавці здивовано відповів: «Ці рахунки вже оплачені». Не просто один рахунок. А всі. Річард Тео приходив не з порожніми обіцянками, спонсор уже вкладає гроші, хоча пресконференція ще не відбулася. Петер врятує свій клуб. Тоді чому його роздирає такий пекельний страх?

Почалися тренування основної команди. Усі, хто внизу, на майданчику, сприймають як належне, що на льодовій арені вмикаються лампи, що всі отримують зарплату, що сюди сходиться публіка. У хокеї гроші — це завжди щось, що просто повинно бути. У цьому спорті ми ніколи по-справжньому не дорослішаємо, на майданчику ми залишаємося тими ж дітьми, які просто хочуть грати: шайба, товариші по команді, лампи увімкнено! Поїхали!