На жаль, ми пам’ятатимемо дещо інше, коли мине кілька років. Багато з нас почнуть озиратися на ті місяці й будуть пригадувати… ненависть. Так ми вже влаштовані — на добре це чи на зле, — що завжди запам’ятовуємо час за його найгіршими митями. Тому ми завжди будемо пам’ятати відразу, яку відчували два міста одне до одного. Будемо пам’ятати насильство, тому що тоді воно й почалося. Звісно, ми не будемо про це говорити, тут так не прийнято. Натомість ми будемо говорити про зіграні матчі, аби лишень не довелося говорити про похорони, які були поміж них.
* * *
Темрява вже встигла зручно вмоститися над Бйорнстадом і Гедом, коли в ній прошмигує якась щупла постать, що пробирається лісом. Насувається холоднеча, дні цього ще не показують, але ніч чесніша — і не приховує мінусову температуру за сонячними променями. Постать аж тремтить від холоду й прискорює крок — і через сильне хвилювання, і для того, щоб зігрітися.
На льодовій арені в Геді нема сигналізації, сама будівля стара і з купою чорних входів, які хтось може забути замкнути. Постать не має жодного детального плану для свого вторгнення — просто випробовує удачу і прокрадається вздовж стін будівлі, перевіряючи всі дверні ручки. Сподівається, що хоч одна піддасться, але щастить лише з вентиляційним вікном до туалету. Його вдається відкрити, хай навіть цим дванадцятирічним рукам доводиться докласти всю свою силу.
Лео залізає всередину й біжить крізь темряву; він зіграв достатньо виїзних матчів на Гедській льодовій арені, щоб запам’ятати, де тут роздягальня. Гравці основної команди мають власні шафки, на більшості яких немає прізвищ, але деякі гравці надто сильно обожнюють власні ініціали, щоб не скористатися можливістю написати їх на табличці, причіпленій зверху на дверцятах. Лео присвічує собі мобільним телефоном і знаходить шафку Вільяма Люта. А тоді робить те, заради чого прийшов.
* * *
Адрі, Катя і Ґабі Овіч стукають у двері пабу «Хутро», який сьогодні вже не працює. Рамона гарчить: «У МЕНЕ ЗАРЯДЖЕНА РУШНИЦЯ!» — така вже в неї манера повідомляти, що «ми вже, на жаль, зачинені», але сестри Овіч — такі самі фурії — все-таки вриваються в паб, і Рамона аж підскакує, коли бачить усіх трьох нараз.
— Що я такого зробила? — аж задихається вона.
— Нічого, ми просто хочемо попросити про послугу, — каже Катя.
— Нічого? Коли ви втрьох та ще й нараз завалюєтеся у двері, стара баба думає, що зараз їй добряче перепаде, та й ви самі, дідько б вас узяв, про це знаєте! — заводить Рамона і театрально хапається за груди.
Сестри усміхаються. Рамона теж. Вона ставить на барну стійку пиво і віскі, а тоді любовно гладить кожну з сестер по щоці.
— Давно я вас не бачила. А ви й далі занадто гарні для цього міста.
— Лестощами тут не зарадиш, — каже Адрі.
— Саме тому Бог дав нам спиртне, — киває Рамона.
— Як ти? — запитує Ґабі.
Рамона пирхає:
— Я вже старію. А це хріново, щоб його. Болить спина, очі погано бачать. Проти смерті я нічого не маю, але оте старіння — хіба воно комусь узагалі потрібне?
Сестри всміхаються. Рамона гримає своєю порожньою склянкою по стійці й провадить далі:
— Ну? То чим можу вам допомогти?
— Нам потрібна робота, — каже Адрі.
Коли сестри Овіч виходять із «Хутра», їхній молодший брат Беньямін стоїть собі, як стояв, спершись об стіну. Адрі вибиває з його руки сигарету, Катя різко смикає, поправляючи йому комір, а Ґабі, послинивши пальці, пригладжує братові волосся. Сестри перемішують в одному реченні матюки і запевнення у своїй любові — так уміють лише вони. А тоді підштовхують брата до дверей. Рамона стоїть за стійкою, чекає.
— Твої сестри кажуть, що тобі потрібна робота.
— Та напевно, — бурмоче Беньї.
Рамона бачить, що погляд Алана Овіча стає дуже помітним в очах його сина.
— Твої сестри кажуть, що тобі нема спокою і треба тебе зайняти якимось ділом. Вони не зможуть завадити тобі опинитися біля барної стійки, але спробують допомогти тобі принаймні стати до неї з правильного боку. Я говорила Адрі, що дати тобі роботу бармена — це те саме, що посадити собаку пильнувати шматок оленини, але вона не з тих, хто веде дискусії. А Катя стверджує, що в тебе є досвід: ти був барменом у її барі в Геді. У «Коморі» — так ті червоняки на нього кажуть?
Беньї киває. «Червоняками» Рамона називає людей з Геда.
— Тепер я там небажаний гість, оскільки виникли певні естетичні конфлікти між мною і… корінним населенням, — пояснює Беньї.
Читать дальше