Фредрик Бакман - Ми проти вас

Рамоні не треба закочувати йому рукави, аби переконатися, що в нього на руці татуювання ведмедя. Вона має слабкість до хлопців, які люблять це місто більше, ніж варто, якщо мати здоровий глузд.

— Умієш налити пиво і не порозливати?

— Умію.

— Що робити, якщо просять налити в кредит?

— Завалити в кредит по морді?

— Тебе прийнято!

— Дякую.

— Не треба. Я це роблю тільки тому, що боюся твоїх сестер, — фиркає Рамона.

— Усі розумні люди їх бояться, — усміхається Беньї.

Рамона показує на полиці на стінах.

— У нас два сорти пива, один сорт віскі, а решта — просто декорації. Твоїм завданням також буде мити склянки і прибирати, а якщо почнеться бійка, ти НЕ втручаєшся, зрозумів мене?

Беньї не сперечається, і це добрий початок. Він іде розчистити задній двір від купи дощок і залізяччя, які валялися там місяцями; хлопець сильний як віл і вміє не відкривати рота. Для Рамони це дві найкращі риси характеру.

Коли настає час вимикати світло і зачинятись, Беньї допомагає Рамоні піднятися сходами до її квартири. Усі стіни досі завішані фотографіями Гольґера, її чоловіка. Він і «Бйорнстад-Хокей» — це Рамонині перша і друга любов; на кожній стіні видно зелені прапори і вимпели.

— Тепер можеш запитати про все, що хочеш, — ніжно каже Рамона, поплескавши молодого хлопця по щоці.

— Не хочу я ні про що питати, — обманює Беньї.

— Тобі цікаво, чи часто твій старий бував у «Хутрі». Чи він засиджувався в нас на барі, перш ніж… піти в ліс.

Руки Беньї зникають у кишенях джинсів, голос ніби позбавлений віку.

— Яким він був? — запитує хлопець.

Стара жінка зітхає.

— Не з найкращих. І не з найгірших.

Беньї повертається, щоб зійти вниз.

— Я винесу сміття. Побачимося завтра ввечері.

Але Рамона хапає його за руку і шепоче:

— Беньяміне, ти не мусиш бути таким, як він. У тебе його очі, але я думаю, що ти можеш стати іншим.

Беньї не соромиться того, що плаче просто перед нею.

Наступного ранку Елісабет Цаккель просовує голову до кабінету Петера Андерссона. Петер саме бореться з кавоваркою. Цаккель спостерігає. Петер натискає якусь кнопку, і з низу апарата ллється коричнева вода, Петер панікує, починає натискати усі кнопки і водночас із напрочуд акробатичною майстерністю тягне руки за паперовими рушниками, при цьому однією ногою утримуючи апарат, який протікає.

— І після цього мене вважають дивною через те, що я НЕ п’ю кави… — робить ремарку Цаккель.

Петер піднімає на неї погляд, він далі перебуває в якійсь формі сучасної танцювальної інтерпретації прибирання в офісі й матюкається такими сентенціями, що Цаккель має усі підстави підозрювати, що це на нього геть не схоже.

— Йопе… я, тобто… тут така ху… заї…

— Мені зайти пізніше? — цікавиться Цаккель.

— Ні… ні… я… цей чортів апарат, це ж просто неможливо, але… це мені донька подарувала! — зніяковіло пояснює Петер.

Цаккель узагалі не реагує на сказане.

— Я зайду пізніше, — наполягає вона.

— Ні! Я… перепрошую… Чим я можу допомогти? Вам затримали зарплату? — розпитує Петер.

— Я щодо мотузки, — каже Цаккель, але Петер уже ввімкнув свою виправдовувальну промову.

— Новий спонсор… ми ще не підписали… попередні домовленості. Але тепер усі повинні отримати зарплату!

Петер витирає піт із чола. Цаккель наполягає на своєму:

— Це не стосується зарплати. Я запитую про мотузку.

— Мотузку? — повторює Петер.

— Мені потрібна мотузка. І пейнтбольний автомат. Тут десь поблизу можна таке купити?

— Пейнтбольний автомат? — повторює Петер.

Цаккель пояснює монотонно, але не без роздратування:

— Пейнтбол — це така постановочна гра у війну, яка відбувається на спеціально призначеному для цього майданчику, дві команди стріляють одна в одну маленькими кульками з фарбою, які випускаються з автомату. Такий автомат мені й потрібен.

— Я знаю, що таке пейнтбол, — запевняє її Петер.

— Та щось не схоже, — на свій захист відповідає Цаккель.

Петер чухає голову, аж залишаються сліди кави на чолі. Він цього не помічає, а Цаккель береже його від нападу паніки, який у нього, вочевидь, мав би статися, якби вона звернула на це його увагу.

— Мотузку можна знайти в господарчій крамничці навпроти пабу «Хутро».

— Дякую, — каже Цаккель і одразу виходить у коридор, ще до того, як Петер встигає вигукнути:

— А нащо вам мотузка? Ви ж не станете нікого вішати?

Петер сміється, першого разу кажучи ці слова, але коли повторює вдруге, у його голосі чути справжнє занепокоєння: