Фредрик Бакман - Ми проти вас

А от Петер знає ціну. Він на ній сидить. Це просто дерево і метал, затоптані пакетики снюсу, розхитані перила. Але ця трибуна зі стоячими місцями аж гуде, коли на ній стрибають чоловіки в чорних куртках, а коли вони співають — стеля стає вищою від їхніх вигуків. «Ми ведмеді, ми ведмеді, ми ведмеді, з Бйорнстада ведмеді! МИ… ВЕДМЕДІ! МИ…»

Це — могутня стіна в тебе за спиною, якщо все йде добре, і люта сила, якій страшно протистояти, — коли щось не так. Ніхто за всі роки існування клубу не критикував «Групу» більше, ніж Петер. Коли вони влаштовували бійки, він намагався встановити в льодовій арені камери спостереження, а коли високооплачувані гравці, які показали низькі результати, раптом хотіли розірвати контракт, Петер намагався довести, що їм погрожували хлопці Теему. Роками чоловіки в піджаках, стоячи на засіданнях правління, кричали до Петера, що він «провокує без жодної причини», хоча насправді варто було визнати, що їм теж страшно. Вони дозволяли «Групі» насильством тримати це місто у своїй владі, поки це було на користь самим «піджакам». Але що тепер? Тепер Петер має можливість нарешті усунути «Групу», але він вагається. Чому? Бо відчуває, що в боргу перед ними, тому що вони проголосували за збереження його на посаді в клубі? Чи тому, що він — боягуз? Чи справа в Річарді Тео, і Петер просто боїться, що в результаті змінить вплив бандитів на вплив політика? Хтозна, що гірше — татуювання на шиї чи краватка?

За перший рік Петерової роботи спортивним директором Міра часто нагадувала йому, що «ми не та сім’я, яка уникає бою». Вона завжди була товстошкірою — у цієї запальної адвокатки були більші задатки на перемогу, ніж у дипломатичного спортивного директора. Але саме зараз Петер прагне бою, а от Міра вагається. Можливо, Річард Тео має рацію: Петер, мабуть, просто наївний. Світ складно влаштований, а йому хочеться, щоб усе було просто.

Коли Петер був гравцем у Канаді, тренер казав: «Winning isn’t everything. It’s the only thing!». [5] «Перемога — це не все. Перемога — це єдине, що має значення!» (англ.) Але Петеру не вистачало «the killer instinct». [6] «Інстинкту вбивці» (англ.). Коли його команда вела в рахунку з великим відривом під час тренування, він зменшував натиск, тому що не хотів принижувати суперника. Філософія тренера полягала в тому, щоб «ніколи не забирати ноги з горла ворога», але Петеру це було не властиво. Перемоги йому достатньо, не треба нікого розчавлювати. Але згодом на тренуванні суперники переграли їх із рахунком 0:5. «Get your mind right!» [7] «Візьмися за голову!» (англ.) — кричав тренер. Але Петер цьому так і не навчився.

Може, тому він і не забив той останній гол у фіналі двадцять років тому, і, може, тому зараз боїться виконати те, що пообіцяв Річардові Тео. Кожен із нас має межу, скількох ворогів здатен пережити. Петер знає, що мусить виконувати свою роботу, але не має певності, що це за робота.

Петер дивиться на лід, на Елісабет Цаккель. Він хотів би бути схожим на неї. Вона ніколи не забирає ноги з чийогось горла.

Елісабет Цаккель ділить гравців на дві команди і зв’язує їх у команді мотузкою. Якщо один із гравців упаде, падатиме ціла команда.

— ЩО ЦЕ, БЛЯХА, ЗА ДОВБАНА БАБСЬКА ВПРАВА?! — ричить один зі старших гравців, із силою гупнувшись на лід, бо його потягнув, спіткнувшись, товариш, але Цаккель не зважає.

Гравцям доведеться вправлятися, аж поки вони не навчаться відчувати один одного і не почнуть кататися як одне ціле, їм доведеться пітніти й блювати, і не раз. Лише тоді, коли навіть Амат опускається на коліна біля лінії воріт, Цаккель дозволяє їм розв’язати мотузку. А тоді бере до рук свій пейнтбольний автомат. Один зі старших гравців бурчить:

— Бабі точно інсульт вдарив у голову…

Можливо, Цаккель уміє читати по губах, дідько її зна, бо вона просто відповідає:

— Здається, тут забагато балачок про «бабів». Зроблю припущення: ви боїтеся, що станете грати, як баби, якщо вас тренує одна з них.

Гравці скоцюрблюються. Хтось досі блює у відро. Цаккель демонстративно вистрілює в поперечину воріт, аж дзенькає метал, і тверда кулька з фарбою вибухає жовтою плямою.

— Якось я тренувала дівчачу команду. Вони погано приймали подачі перед ворітьми і не хотіли підставляти себе під шайбу, тому що боялися болю. І я сказала їм роздягнутися, спробувати доїхати від центральної лінії до воріт і торкнутися до поперечини, а в цей час я мала стріляти в них із пейнтбольного автомату. За кожен такий проїзд до воріт я пообіцяла поставити їм одне холодне пиво. Знаєте, що вони мені сказали?