Фредрик Бакман - Ми проти вас

Усі мовчать, тож Цаккель відповідає сама:

— Вони сказали «та пішла ти». Але ж то були якісь там… баби. А ви що скажете?

Чоловіки на льоду витріщають очі, але Цаккель просто чекає. Минає хвилина. Хтось уже нервово хихикає, але Цаккель так і стоїть собі з автоматом у руках.

— Ви… жартуєте? — врешті запитує хтось.

— Та ні. Мені казали, що з почуттям гумору в мене зовсім… погано, — повідомляє Цаккель.

І тоді один хокеїст кидає шолом на лід, стягує з себе майку й захист, оголюючи торс.

— Достатньо чи треба показати вам ще й хер? — цікавиться Беньї.

— Достатньо, — відповідає Цаккель і вистрілює. Кулька зі свистом пролітає біля самісінької шиї Беньї.

Інші гравці пригинаються, але Беньї не затримується ні на мить — він уже рвонув до воріт. За першим разом, коли він дістається до поперечини, Цаккель два рази влучає в нього, за другим і третім вона встигає вистріляти в нього вдвічі більше куль. Продавець казав, що автомат випускає кульки зі швидкістю дев’яносто метрів на секунду, тож Цаккель отримала суворі рекомендації «стріляти лише по тих, хто має захисний костюм, і хоча б із десятиметрової відстані». У Беньї гола шкіра, один раз Цаккель влучає йому в спину, і він аж смикається від болю, коли по лопатці стікає фарба.

Старші гравці просто спостерігають, спершу вони наче не вірять власним очам, але за якийсь час їх розбирає захват. Нарешті хтось вигукує цифру, ніхто вже й не пригадує — «вісім» чи «дев’ять», — а тоді вся команда починає скандувати рахунок. Щойно Беньї торкається до перекладини, вони аж ревуть, рахуючи, скільки пляшок пива виграв Беньї. ЧОТИРНАДЦЯТЬ. П’ЯТНАДЦЯТЬ. ШІСТНАДЦЯТЬ. Цаккель перезаряджає автомат, Беньї рушає — жодна нормальна людина не стане так поводитись! У тому й річ. Цаккель не потрібен нормальний капітан команди.

Стріляючи по Беньї, один раз вона влучає йому в ключицю і бачить у його очах усе, на що він здатний. «З ним я будь-кого можу перемогти», — вирішує про себе Цаккель. Беньї ніяк не припиняє забіги, а вона стріляє доти, доки він не заробляє на цілий ящик пива. Винагороду Цаккель забирає з лави запасних. Віддаючи Беньї пиво, вона каже:

— Беньяміне, той, хто відчуває відповідальність, не є вільним. Тому ти й боїшся.

А вона не так уже й погано знається на почуттях, ця баба. Весь у набряках, розчервонілий і забризканий плямами, Беньї виходить до роздягальні. Там він ділиться пивом із кожним товаришем по команді. Навіть Амат п’є — відмовитися він не наважується.

Сам-один Беньї іде в душ. Надовго. Коли повертається, пива вже нема, а в його черевиках — повно піни для гоління.

Петер Андерссон стоїть біля бортика, поки Цаккель збирає свої мотузки.

— У вас дуже… цікаві методи тренування. Вони справді покращать уміння гравців? — цікавиться Петер так дипломатично, як тільки може, хоча, дивлячись на лід, заплямлений пейнтбольними кульками, він з усіх сил, з усіх, стримується від того, щоб не подихати в пакет.

— Покращать? А мені звідки знати? — не переймаючись відповідає Цаккель.

— Ну, ви ж мусите мати причину для того, щоб використовувати такі… методи? — висловлює здогадку Петер.

У нього мігрень. Річард Тео обіцяв йому «повний контроль» над цим клубом, але відчуття в нього цілком протилежні.

— Ну, хокейні тренери не так уже й добре знають, що роблять, ми теж робимо вигляд, ніби щось розуміємо, але здебільшого йдемо на ризик. Я думала, вам це відомо, — каже Цаккель.

Петер відчуває, як у нього напружуються м’язи спини.

— У вас… дивний погляд на лідерство.

Цаккель знизує плечима.

— Якщо гравці вважають мене ідіоткою, тоді в них буде про що поговорити. Іноді, щоб об’єднатися, команда потребує мати ворога.

Цаккель виходить, а Петер дивиться їй услід і майже готовий заприсягтися, що на останніх словах вона ледь усміхнулася. Потім він приносить мийний засіб і кілька годин відчищає й відтирає плями від пейнтбольних кульок.

Напевно, йому варто було би поїхати додому, випити вина з дружиною, заснути в їхньому ліжку. Але вони з Мірою так і не помирилися по-справжньому. Просто перестали сваритися, а це не те саме. Вони вже не кричать одне на одного, але й не розмовляють так, як раніше. Уся їхня сім’я стає дедалі тихішою, нагадуючи кімнату, яку настільки засмітили, що, здається, буде легше замурувати до неї двері, ніж вичистити. Петер ловить себе на думці, що він вигадує собі справи на роботі, аби пізніше повертатися додому, коли всі вже сплять.