Фредрик Бакман - Ми проти вас

Тож Петер пів ночі сидить за читанням інструкції до кавоварки, замість того щоб зателефонувати доньці, яка подарувала йому цю машину, і визнати, що він уже сам не знає, що робить. І заради кого насправді бореться.

Тренера основної команди «Гед-Хокею» звуть Давід. У нього руде волосся, яке він місяцями не обстригає, і бліде, як крейда, обличчя, тому що навіть під час гарного літа сонце не заглядає до відеозалу на льодовій арені. Давід віддає роботі все, що має. Він мусить. Його дівчина скоро народить дитину, а «Гед-Хокей» може стати кар’єрним трампліном у вищі дивізіони, якщо Давід переможе.

Він ніколи не мав бажання тренувати цю основну команду, він хотів тренувати команду Бйорнстада. Давід формував команду, починаючи з банди хлопчаків і аж до віку юніорів; вони повинні були перемогти в юніорському чемпіонаті, а тоді стати кістяком основної команди: Кевін і Беньї на льоду, Давід — у кабінці. Це майже сталося. Майже.

Давід залишив «Бйорнстад» не тому, що не засуджує ґвалтівників. Принаймні він так вважає. Давід навіть не знає, чи Кевін був винен, хлопця так і не засудили за цей злочин, а Давід не юрист і не політик. Він хокейний тренер. Якщо хокейні клуби почнуть судити гравців за речі, які не були доведені навіть у суді, то чим це закінчиться? Хокей повинен залишатися хокеєм. Життя поза льодовою ареною мусить бути відмежованим від життя всередині її стін.

Давід залишив «Бйорнстад-Хокей» не через те, в чому звинувачували Кевіна, а тому, що Петер Андерссон влаштував усе так, щоб хлопця заарештували в день фіналу. Таким чином покарана була вся команда, а не лише Кевін. Цього Давід не міг стерпіти. Тому він перейшов до іншого клубу і забрав із собою майже всіх найкращих гравців «Бйорнстада».

Давід не жалкує про своє рішення. Йому шкода лише за Беньяміном Овічем. Цей хлопець втілював у собі все те, що Давід прагнув від команди, але у вирішальну мить тренер не зміг його переконати. Беньї залишився у «Бйорнстаді», коли всі інші перейшли в «Гед», а навесні Давід бачив, як він цілується з хлопцем. Беньї не знає, що Давіду про це відомо; вочевидь, окрім тренера, про це ніхто не знає. Сказати відверто? Давід сподівається, що ніхто ніколи про це не дізнається. Ці ліси — не те місце, щоб бажати будь-якому хокеїсту викриття подібного факту, навіть тому, який восени буде суперником для його команди.

Чи пишається Давід собою? Однозначно, ні. Тоді чому він не поїде додому до Беньї і не скаже правду: що йому соромно, тому що він виявився настільки поганим лідером, що хлопець не мав довіри розповісти правду про себе. Чому Давід просто не попросить пробачення? Можливо, з тієї самої причини, через яку всі люди чинять найбільші дурниці: нам важко визнати, що ми помилялися. І що більша помилка, то важче зізнання.

Давід аж ніяк не вважає себе доброю людиною, але він переконує себе, що всі його вчинки — задля блага хокею. Команда, клуб і спорт — передусім. Він не дозволить, щоб це перетворилося на політику. Навіть зараз.

Хтось стукає у двері його кабінету. На порозі стоїть Вільям Лют.

— Ви чули, що Беньї — капітан команди у «Бйорнстаді»? — ричить велетенський форвард.

Тренер киває.

— Ми в «Геді». Це не «Бйорнстад». Яке тобі діло до того, чим вони там займаються.

Вільям стоїть у дверях і тремтить, він не в силах піти, хоча погляд тренера дає зрозуміти, що розмову закінчено.

— Хтось із нашої команди буде цього року грати під шістнадцятим номером? — Вільямові цікаво й це.

Він не хотів, щоб запитання прозвучало як звинувачення. Вільям просто просить у свого тренера любові. У цьому й проблема: випрошування любові, як і випрошування лідерства, нічим не можуть зарадити.

— Це тебе не стосується, — холодно відповідає Давід.

У «Бйорнстаді» під шістнадцятим номером грав Беньї. Давід відмовляється дати цей номер гравцеві з «Геда».

— Хто в нас буде капітаном? — заздрісно випитує Вільям.

І Давід дає відповідь на те запитання, яке насправді мав на думці хлопець:

— Вільяме, ти ще замолодий.

Це такий особливий спосіб розбити людині серце — коли хокеїст бачить в очах свого тренера, що той волів би мати іншого гравця.

— Ви б відповіли те саме, якби тут стояв не я, а Беньї?

Давід чесний. Тому він заперечливо хитає головою.

Вільям Лют виходить на лід, переповнений іще лютішим бажанням самоствердження. Давід удає, наче нічого не помічає, але сам, звичайно, добре все розуміє. Це ж не випадково він став таким успішним тренером — Давід розумів, які наслідки мають сказані ним слова. За довгий час дорослішання цих хлопців він спостерігав, як Вільям конкурував із Беньї за все — і жодного разу не був у виграші. Давід знає, що заздрість — страшне почуття, але навіть воно може стати рушійною силою. І він розпалює його навмисно, тому що лідерство полягає в умінні маніпулювати емоціями задля досягнення результату. Давід знає, що це небезпечно, знає, що Вільям може настільки зненавидіти Беньї, що під час матчу покалічить його. Але всі найкращі хокейні команди мають гравця, який грає на межі, а часом і переходить її. Вільям, коли відчуває ненависть, завжди грає найкраще.