Фредрик Бакман - Ми проти вас

Легко називати мешканців «параноїками», якщо вони торочать, що політики просто скеровують усі ресурси до Геда, що їм плювати, чи переживе ситуацію в Бйорнстаді ще хоч одне покоління, але в параної найгірше те, що єдиний спосіб довести свою непараноїдальність — це продемонструвати, що ти таки мав рацію.

Є діти, які ніколи не зможуть остаточно звільнитися від своїх батьків, вони йдуть за їхнім компасом, вони дивляться на світ їхніми очима. Коли стаються жахливі речі, більшість людей стають хвилями, але є й такі, хто перетворюється на скелю. Хвилі накочуються й відступають одночасно з поривами вітру, а скелі просто приймають удари, непохитно очікуючи, коли перейде буря.

Адрі була ще дитиною, але вона забрала від тата рушницю і сіла на пеньок, тримаючи його руку в своїй. Можливо, через шок, а може, це було усвідомлене прощання — і з батьком, і з собою. Після того Адрі стала іншою. Коли вона встала й рушила лісом назад до Бйорнстада, то не кричала панічно, кличучи на допомогу, а цілеспрямовано зайшла додому до найкращих і найсильніших мисливців, щоб вони допомогли їй перенести тіло. Коли мама, ридаючи, падала на підлогу в передпокої, Адрі підтримала її, тому що вона вже виплакала свої сльози. Вона була готова стати скелею. І з того дня на скелю й перетворилася.

Катя і Ґабі були маминими дітьми, а от Адрі й Беньї — дітьми Алана Овіча. Творцями конфліктів і зачинателями воєн. Тому з того часу щоразу, коли Адрі рушає до лісу на пошуки свого молодшого брата, вона знає, що знайде його — немов він під шкірою носить магніти. Адрі за це не боїться. Вона боїться, що Беньї буде мертвим, і так щоразу. Молодші брати ніколи не розуміють, на що наражають своїх старших сестер і як ті почуваються. Тривога, захована за рогівкою, слова, заховані за іншими словами, ключі від шафи зі зброєю, заховані під подушку, поки триває ніч.

Беньї не сидів на дереві. Він лежав на землі.

Елісабет Цаккель заходить у «Хутро». Час повечеряти вже давно минув, але коли вона всідається в кутку, Рамона подає їй велику тарілку картоплі — ще до того, як вона встигає зробити замовлення.

— Дякую, — каже хокейна тренерка.

— Не знаю, що, крім картоплі, їдять такі вегануті, як ти, — чує вона у відповідь. — Але навколо цього міста є купа грибних місць. Скоро почнеться сезон!

Цаккель піднімає погляд, Рамона різко киває. Власниця теж не дуже вміє виражати почуття, але в такий спосіб вона повідомляє про свої сподівання, що хокейна тренерка затримається тут на якийсь час.

Тіло Беньї непорушне, очі ще розплющені, але погляд уже не тут. Адрі досі пам’ятає, якою холодною була татова рука, коли вона сиділа на тому пеньку, ще дитиною. Якою холодною і завмерлою, без пульсу.

Обережно, напрочуд беззвучно і м’яко, старша сестра лягає на землю біля свого молодшого брата. Кладе долоню йому на руку, просто аби відчути тепло і пульс під шкірою.

— Ти смерті моєї хочеш! Не лежи отак на землі, коли я шукаю тебе, довбаний малий безмозку, — шепоче вона.

— Вибач, — каже Беньї.

Він не п’яний і не обкурений. Сьогодні Беньї не втікає від почуттів. І це ще більше тривожить його сестру.

— Що сталося?

Останнє сяйво літа відбивається від крапель, які зачепилися в Беньї між віями.

— Нічого. Просто… помилка.

Адрі не відповідає. Вона не та сестра, з якою можна поговорити про розбите серце, вона просто приведе брата додому з лісу. І лише тоді, коли вони доходять до околиці міста, Адрі каже:

— Нова тренерка збирається зробити тебе капітаном команди.

Після цих слів вона помічає в очах Беньї те, чого не бачила вже багато років.

Він наляканий.

Цаккель майже завершила вечеряти, коли Рамона повертається до її столика і ставить перед нею пиво.

— Від постійних клієнтів, — каже.

Цаккель дивиться на п’ятірку дядьків біля бару.

— Від оцих?

Рамона хитає головою.

— Від їхніх дружин.

Далеко в кутку сидять п’ятеро тіток. Сиве волосся, сумочки на столі, поморщені руки міцно вчепилися в пиво. Вони прожили у Бйорнстаді все життя, це їхнє місто. Хтось із них має дітей і онуків, які працюють на фабриці, а котрась із них і сама там працювала. У тіток старі тіла, але одягнені вони в нові футболки. Усі однакові. Зелені, з трьома словами, написаними, ніби вигук:

БЙОРНСТАД

ПРОТИ

ВСІХ

У Бйорнстаді не буває справжньої осені — є лише проблиск перед зимою; сніг не настільки ввічливий, щоб дозволити листю неквапно перетворитися на землю. Швидко надходить темрява, але ті місяці все-таки були щедро наповнені світлом. Один клуб боровся за життя — і вижив. Один дорослий чоловік утішав налякану чотири-з-половиною-річну людину, тримаючи руку на її плечі. Був хокей — дещо більше за гру. Було пиво на столі невідомої особи. Зелені футболки, які розповідали, що ми тримаємося разом, незважаючи ні на що. Хлопчаки, які мріяли про велике. Друзі, які були комусь армією.