Фредрик Бакман - Ми проти вас

— Якщо хочеш, я поговорю з хлопцями, я розумію, що це тебе образило, але…

— Ні, ви не будете говорити з моїми гравцями. Це МОЯ справа — вести з ними розмови. І єдина людина, яка може вирішувати, образилася я чи ні, — це я сама.

Суне піднімає брову.

— А тебе, я так бачу, нечасто вдасться образити?

— Образа — це просто почуття.

Цаккель має такий вигляд, ніби говорить про якийсь інвентар. Суне запихає руки в кишені й бурмоче:

— Бути тренером у Бйорнстаді нелегко. Особливо коли справи погіршуються. Повір мені, я виконував цю роботу все своє життя, поки ти не зайняла моє місце. У цьому місті є люди, яким не сподобається хокейний тренер, якщо він… має такий вигляд, як у тебе.

Старий чоловік дивиться глибоко в очі Елісабет, він бачить у ній одну рису, якої завжди бракувало йому самому: їй на це байдуже. А от Суне в глибині душі завжди всім переймався. Він хотів, щоб його любили хокеїсти, вболівальники, чортові завсідники й завсідниці «Хутра». Усе місто. А Елісабет Цаккель не боїться, що про неї подумають, тому що знає те, що відомо всім успішним тренерам: її стануть любити, коли вона переможе.

— Я йду повечеряти, — каже Цаккель, без натяку на приязнь або на недоброзичливість.

Суне киває. Знов усміхається. І на прощання ділиться з нею ще однією думкою:

— Пам’ятаєш ту малу дівчинку, Алісію? Вона забивала шайби у мене в саду. Сьогодні Алісія приходила на льодову арену, сім разів. Утікала з дитячого садка, щоб подивитися на тренування основної команди. Я відводив її назад до садка, а вона знову тікала. Тепер буде бігати сюди цілу осінь.

— Хіба дітей не можна замкнути? — дивується Цаккель.

Напевно, вона не до кінця розуміє, який символізм Суне намагається вкласти у сказане, тож йому доводиться пояснювати:

— Діти, коли виростають, сприймають певні речі як належне. Побачивши, як ти тренуєш основну команду, Алісія буде вважати, що жінки так і поводяться. Коли вона стане достатньо дорослою, щоб грати в основній команді, жінок-тренерів, можливо, вже не буде. Будуть просто… хокейні тренери.

Для Суне це має значення. Велике значення. Він не знає, чи важливо це для Елісабет Цаккель — якщо чесно, не виглядає на те, бо по обличчю хокейної тренерки зрозуміло хіба, що вона хоче піти повечеряти. Але голод — це теж відчуття, хай там як.

Цаккель уже виходить крізь двері, але раптом у її очах щось зблискує, щось, чим вона переймається, і тренерка запитує:

— Як справи з моїм воротарем? З тим Відаром?

— Я поговорю з його братом, — киває Суне.

— Хіба ти не обіцяв, що Петер поговорить із сестрами Беньяміна Овіча? — цікавиться Цаккель.

— Так, а в чому справа? — здивовано запитує Суне.

— Чому ж тоді Беньямін не прийшов сьогодні на тренування?

— Не прийшов? — вигукує Суне.

Він навіть подумати не міг, що Беньї не з’явиться на тренування. Не лише діти сприймають певні речі як належне.

У будиночку на кемпінгу сидить чоловік у синій сорочці-поло. Йому потрібно підготуватися до лекцій — щоб стати викладачем, він вчився кілька років, але зараз нічого не може зробити. Він просто сидить на невеликій кухні, поклавши перед собою на стіл книжку з філософії, втупившись у вікно, і сподівається побачити молодого хлопця з сумними очима і дикою душею. Але Беньї не приходить. Він зник. Сьогодні вчитель подивився Беньї в очі й сказав, що той був помилкою, хоча помилився таки вчитель.

Усі в цьому місті знають, що Беньї небезпечний, що він може вдарити сильніше за інших. Але мало хто розуміє, що всередині нього відбувається те саме — він щосили б’є самого себе, весь час. Просто в серце.

У будинку мами Овіч одна з сестер, Ґабі, заходить до кімнати Беньї. Двійко дітлахів Ґабі бавляться «леґо», розкиданим по всій підлозі. Про свого молодшого брата Ґабі може сказати багато міцних словечок, але в цілому світі не знайти кращого дядька, ніж він. Коли її діти виростуть, вони скажуть, що ця кімната в бабусиному будинку, кімната їхнього дядька, була найбезпечнішим місцем у цілому Всесвіті. Тут їх ніколи не могло досягнути зло — воно б не наважилося, тому що їхній дядько завжди захищав племінників від усього та усіх. Якось один із малих сказав Ґабі: «Мамо! У дядьковій шафі живуть привиди, вони ховаються там, тому що бояться дядька!».

Ґабі усміхається і вже виходить із кімнати, аж раптом її вражає здогадка. Крутнувшись до дітей, вона запитує:

— Звідки ви взяли «леґо»?

— Воно було в пакеті, — безтурботно відповідають діти.