Фредрик Бакман - Ми проти вас

— У якому пакеті?

Діти починають хникати, ніби їх звинуватили в крадіжці:

— У пакеті на дядьковому ліжку! Мамо, там були написані наші імена! Це для нас!

І в цю мить хтось дзвонить у двері. Ґабі йде відчинити. Не йде — а біжить.

Відчиняє Адрі, старша сестра. Перед нею стоїть Амат, друг Беньї з хокейної команди. Він наче спокійний, але лише доти, поки не бачить, як стривожилася Адрі, а вона миттю все розуміє.

— Беньї вдома? — запитує Амат, хоча вже знає відповідь.

— От чорт… — вигукує Адрі.

Через передпокій до них біжить Ґабі з криком:

— Беньї залишив дітям подарунки!

Амат нервово прокашлюється.

— Його не було на тренуванні. Я просто хотів перевірити, чи все гаразд!

Останні слова він кричить услід Адрі. Вона вже промчала повз нього в напрямку лісу.

Часом бувало, що Беньї забивав на тренування, але такого ніколи не траплялося на першому тренуванні восени. Його ногам занадто бракувало льоду, рукам — ключки, мозкові — польоту. Він би не пропустив шанс пограти сьогодні, не цього року, коли «Бйорнстад» має зустрітися з «Гедом» у першому поєдинку серії. Щось тут не так.

Рамона стоїть за барною стійкою, як завжди, і намагається якомога менше розхитуватися емоційно. Вона бачила це місто в час його розквіту, але останні роки могла спостерігати, як йому добряче дістається від життя. Люди в Бйорнстаді вміють працювати, але для цього їм потрібна робота. Вони вміють битися, але для цього їм треба знати, за що йде боротьба.

Єдине, що можна знати напевне: у всіх містах, великих і малих, живуть зламані люди. Місце нічим тут не завинило, це саме життя — воно може нас зламати. І тоді легко потрапити до бару, а всі барні стійки можуть швидко перетворитися на місця суму. Той, кому більше нема за що втриматися, може міцно вчепитися за склянку, той, хто втомився падати, може заховатися на дні пляшки, тому що коли ти на дні, то далеко вже не впадеш.

Рамона бачила, як крихкі люди заходять сюди і виходять звідси, хтось із них рухався далі, хтось — котився вниз. Для одних усе налагоджувалося, а для інших, як-от для Алана Овіча, дорога вела в ліс.

Рамона вже багато прожила, щоб не стрибати до стелі від успіху та не закопувати себе через невдачі, але навіть їй зрозуміло, що цієї осені буде дуже легко пов’язати невиправдано великі сподівання з хокейною командою. Спорт не є реальністю, і коли реальність розвалюється до бісової матері, нам потрібні казки, тому що вони дають нам відчуття, що коли ми просто станемо найкращими в чомусь, нам, можливо, вдасться змінити й усе інше.

Але Рамона дідька лисого щось у цьому розуміє. Будуть нарешті зміни? Чи ми просто призвичаїмося?

Останнє, що зробив Алан Овіч перед тим, як узяти рушницю і піти в ліс, — залишив подарунки своїм дітям, на кожному ліжку. Ніхто не знає, чому людині спадає на думку таке зробити, але, можливо, Алан Овіч сподівався, що таким його запам’ятають діти. Що він зайде якомога глибше в ліс, щоб його діти думали, ніби він просто покинув їх, щоб вони могли нафантазувати, ніби їхній тато насправді був таємним агентом, якого викликали для виконання страшенно секретного завдання, або що тато — астронавт, який злетів у космос. Можливо, він сподівався, що його діти, попри все, ще матимуть дитинство.

Але цього не сталося. Адрі, його найстарша донька, ніколи не вміла пояснити, яким чином дізнавалася, де був батько. Вона просто відчувала, куди він ішов. Може, тому її люблять собаки — вона має загострену здатність відчувати те, чого не помічають нормальні люди. Адрі ніколи не гукала «тату!», пробираючись між деревами, бо діти мисливців такого не роблять, вони розуміють, що в лісі всі чоловіки є для когось татами, тому, якщо хочеш натрапити на свого тата, треба гукати його ім’я — так, наче ти для нього просто якийсь знайомий. Адрі ніколи не була просто знайомою — хто б сумнівався, вона вже від народження мала в собі щось Аланове. Він міг дуже далеко заглибитися в ліс, але донька щоразу його знаходила.

Паб може бути похмурим місцем, та й загалом життя завжди дає нам більше приводів для суму, ніж для святкування, більше поминальних чарок, аніж келихів за повінчаних. Але Рамона знає, що паб може перетворюватися на дещо інше, щось регулярне, якимись малими тріщинами в каменюках, що їх носять у грудях люди. Паб не мусить завжди бути найкращим місцем на світі, але й найгіршим йому теж бути ні до чого.

Останні тижні були наповнені чутками. Говорили, що фабрику збираються продати, а Бйорнстад — із тих містечок, які достатньо загартовані подібними закриттями, щоб розуміти, що насправді може йтися навіть про банкрутство. Легко називати таке ставлення «цинічним», але цинізм — лише хімічна реакція в достатньо концентрованому відчаї. Тепер про безробіття говорять не тільки молоді чоловіки з «Хутра» — хвилюватися починають усі. В маленькому містечку втрата роботодавця — це стихійне лихо, кожен матиме когось із знайомих, які постраждають, а врешті ним можеш виявитися ти.