Iван Бiлик - Меч Арея

I Рогволод поплентав їм услiд, нещасний i геть зневолений. Та чи його приречений вигляд уплинув на старцiв i можiв, чи вiчем в останню мить покерували якiсь iншi почуття й настрої, бо таке часом буває, коли докупи зiйдеться надто багато люду, але меча в Рогволода не забрали. Тiльки про сина Рогволодового вiче мовби забуло, неначе княжича Єутихiя й на свiтi не iснувало. Зате того ж дня ,з городу стольного вирушило до городу Києвого двоє комонникiв.

Один з них напередоднi вже долав сю саму путь туди й узворiт: витичiвський велiй болярин Ждан. А товаришем йому видiлили мiцного й високого дiдугана з довгими сивими вусами й ще довшою, такою ж сивою косою чуприни, що визмiювалася з-пiд порудiлого на сонцi смушевого клобука. Очi дiдугана дивилися пильно з-пiд кущу i ватих чорних брiв, а рука мiцно тримала повiд.

Се був сотенний готаман лугарiв-косакiв, якого всi звали Шумилом. Гуцаючись на доброму жеребцi, вiн анi на хвилину не замовкав – або ж говорив до Ждана чи й до свого коня, або ж мугикав пiд нiс лише йому вiдомої пiснi:

Ой гуп та й гуп,

Та й ще раз,

Та й ще раз…

Те гупання не мало кiнця, й Ждан смiявся – його теж брало на пiсню, бо сталося так, як вiн хотiв, i вiн би, може, теж заспiвав, та соромився незнайомого косака, трохи соромився, незважаючи на веселу вдачу свого супутця. Прибули до городу Києвого перед заходом сонця. Ворота стояли вiдчиненi, та двоє кремезних можiв спинили їх, махнувши сулицями перед кiнськi морди:

— Хто єсте?

— Велiй болярин витичiвський i сотецький з Лугу, – вiдповiв за обох Ждан.

— До кого їдете? До київського князя?

— Бери вище! – втрутивсь у розмову косак. – До Великого князя.

— Великий князь у Витичевi сидить, – нагадав старому один з можiв.

— А так є, так, – погодився Шумило. – Той у Витичевi, а сей ще тут.

Вiн умисне пiдкреслив останнi слова, й можi з сулицями розступилися. В Києвому городi теж чули про вiче й теж посилали туди своїх нарочитцiв, але що там говорили й про що домовились – тут було невiдомо.

Коли Ждан iз Шумилом, пов'язавши коней бiля хорому, ввiйшли до свiтлицi, куди провiв їх домажирич, Богдан з першого погляду мовив:

— Шумиле… ти єси?

— Я єсмь, Великий княже.

Й уклонився Богдановi рукою до землi. Ждан зробив те саме, й Богдан стояв i дивився на них, тодi схаменувсь i собi опустив праву руку.

— Будьте в моєму домi.

Так велiв звичай, i Ждан вiдповiв:

— Спаси Бiг.

Шумило дивився на Богдана й з одного, й з iншого боку, навiть головою крутив то сюди, то туди, й Богдан би такого не змiг стерпiти й розсмiявся б, але сього днi стояв урочитий i схвильований i намагавсь приховати ту схвильованiсть докупи зведеними брiвми.

— Не признаю, – сказав нарештi Шумило. – Не признаю. Тодi-с був такий отрокуватий, о довгiм волоссi, пикатенький, а…

— Я-м признав тебе вiдразу, – мовив Богдан i не вiдав, що далi робити: чи стати, чи пiдiйти й ухопити сього сивокосого старого лугаря в обiйми. Й доки вагався, Шумило сам пiдiйшов:

— А нумо ж!

I вони обнялися. Косак був мiцний, наче дубовий пнисько. Вiн сказав:

— I не питаєш, чого ради смо прийшли?

— I не питаю, – вiдповiв Богдан й одвернувся, мовби на тому балачка й мала кiнчитись. У хатi запала тиша, Ждан iз Шумилом не наважувались порушити її й собi повiдверталися до вiкон, але нарештi велiй болярин, i голови не повертаючи, сказав:

— Тодi сiдлай коня.

Київський князь переступив з ноги на ногу й вiдповiв:

— По перших пiвнях.

— Що ради – по перших? – здивувався Ждан.

— Так…

— А так – то й так, – сказав Шумило. – Сiно скосив єси, княже?

Богдан усмiхнувся:

— За оборою стоги мої стоять.

— То збудиш, коли надумаєшся. Присли нам по шмату хлiба та по рiзеню сала. – Й кинув Ждановi: – Годишся, болярине?

— Годжусь.

Вони вийшли з хати надвiр i подалися за обору. Коней уже завели до стайнi. Богдан же сiв коло вiдчиненого вiконечка й сидiв так, аж доки над городом пролунали задерикуватi голоси київських пiвнiв. Тодi пiшов до стайнi й заходився сам сiдлати й свого, й Жданового та Шумилового коней.

Нарочитi вiд Витичева вже не спали.

— Чув єсмь тебе, – сказав Шумило, й у темрявi було знати, що хитро всмiхається. – Але хтiв єсмь, аби менi хоч раз на життю Великий князь коня зазброїв.

Богдан пропустив його слова повз вуха, й усi троє посiдали на коней.

До столицi вони прибули, як сонце пiднялося за Днiпром на двi п'ядi, й Ждан iз Шумилом зрозумiли, чому вiн учора наполiг рушити з першими пiвнями. Старцi, й можi, й усi, хто прибув на вiче, вже повставали й невеликими купками юрмилися на току за городом, i коли троє комонникiв, позсiдавши додолу, повели коней у руках, погляди натовпу звернулися до них. Так нарадив Шумило – позлазити з коней.