Iван Бiлик - Меч Арея

Сiрий яблукатий жеребець був обвiшаний ловецьким добром: i з лiвого, й з правого боку Богдан припасував до сiдла шiсть сирих i важезних лосячих шкур – здобуток мiсячного блукання. Що робити?

Переправи вже не було, плоти й човни давно мерзли на тому березi Днiпра. Морозяний вiтер протинав до кiсток, ноги в не дуже сухих поробошнях коцюбли, й Богдан потяг коня за правий повiд. Сiрий потрюхикав униз до берега, та на самому березi став. Комонник пiдострожив його. Жеребець нахилився, понюхав чисту вiд снiгу смужку криги й дуже несмiливо копнув її копитом. Лiд витримав, i комонник смикнув повiд.

У цьому мiсцi Днiпро загинав своє рiчище навколо Трухань-коси, щоб навпроти Берестового лiсу, з'єднавшись iз повноводою Почайною, пливти вже попiд самими кручами високого правого берега. Богдан увесь час посмикував за повiддя, бо кiнь, позбивавши пiдкови в лiсах, ступав надто несмiливо.

— Пiшов! Пiшов! – заохотив князь, й усе було добре, та десь на кидок сулицi вiд берега кiнь раптом став i позадкував. Щось могло настрахати його – але що? Богдан подивився назад, i, крiм верболозу та далеких стрiх Дарницi, нiчого не побачив.

— Ти пощо? – сказав вiн коневi й знову пiдохотив його вперед, але жеребець стояв i сторожко нюшив чисто виметену кригу пiд ногами.

— Пiшов! – притис Богдан його шипами острогiв. Кiнь тоскно заiржав, тодi став дибки й затанцював на слизькому. В сей час почувся лункий трiск, а далi ще й ще, лiд увiгнувся, не проломивсь, а таки поволi ввiгнувся, й князь одчув, як осiдає разом iз конем. I тiльки встиг вивiльнити зi стремен одну ногу, як лiд провалився, й вiн iз конем пiшов пiд воду.

Блискавка майнула в головi, що мусить вивiльнити зi стременi другу ногу, бо iнакше кiнець. Та стремено зiслизло йому на гомiлку, мало не до самого колiна, й застряло в товстих сукняних навоях. Борсаючись у крижанiй водi разом iз конем i задихаючись, Богдан силкувавсь випручати ногу. Думка працювала чiтко й точно. Вiн уп'явся коневi в бiк обома ногами й, перекидаючись разом iз ним, нап'яв стремено руками. Размокла сириця витяглася й слизла. Вiн уп'явсь iще раз – i таки перервав її й з останнiх сил виборсався на поверхню. З хвилину чи менше тiльки дихав i не мiг надихатися, тодi почав гребти. Коли б у сю мить вiн мiг думати, то страшенно здивувався б, як се вода й досi не затягла його пiд кригу, але тут, певно, причиною був кiнь, який кришив її й головою, й ногами, й тепер Богдан, голосно сапаючи, грiб руками за конем, бо й кiнь, звiльнившись од вершника, теж виринув. Кiнь вирячував налитi кров'ю очi, й Богдан знав, що то сiрому смерть прийшла, та не мiг зарадити нi йому, нi собi.

Його збило вламком льоду й мало не понесло, коли б не вхопивсь рукою за край цiлої криги. Вода несла, пальцi коцюбли вiд холоду й сприсали, й Богдан ухопився за гострий край i другою рукою. Се рятувало якось його, та чи надовго? Вiн не мiг тепер гребти. Кiнь теж, допливши до краю проламини, сперся на рубець крижини головою, й рудувато-чорна вода поступово тягла його пiд кригу. Ще мить або двi – й усе, бо кiнська голова розпачливо пнулась угору, круп же майже повнiстю затягло. Богдан одвернувся, щоб не бачити смертi свого улюбленого товарища, й сю мить Богдановi хлюпнуло холодною водою просто в обличчя.

— Держися!..

Ще не розумiючи нiчого, Богдан цапнув рукою по водi й ухопився за тверде, мов дерев'яне, змiйовисько линви й почав тягти його до себе однiєю рукою, коли ж натяг, загрiб у той бiк, звiдки вилася линва.

— Держись!.. Не греби – держись!..

На кризi мiж берегом i провалиною стояла простоволоса людина в гунi й тягла цупку линву на себе. Богдан доплив до коня, кинув йому зашморг на задерту голову, що вже по самi вуха була в водi.

Мотуз нап'явсь, але той, на льоду, не мiг тягти обох разом: i людину, й коня. Вiн крикнув:

— Берися сам!

Богдан тримавсь правою рукою, лiвою ж грiб i линву з конячої голови не скидав.

Жеребець, вiдчувши допомогу, заборсавсь iз останнiх сил – i таки витяг себе з-пiд крижини. Богдан вiдчував, як м'язи дубiють, але, пiдтягтись на мiцно напнутiй линвi, таки вилiз на крижину й заходився ламати її вагою власного тiла. Ламав i пiдтягався далi, й кiнь, обвiшаний сирими скорами й оружжям, плив за ним.

Скiльки часу минуло – Богдан не знав i не думав про се, й коли вiдчув пiд ногами пiсок, не мав нi сили, нi бажання рухатися далi.

— Ху!.. – сказав хлопець у кожусi – то був молодий отрок, худорлявий i чорнобривий. Богдан тупо глянув на свого рятiвника, тодi повернув голову до коня. Коневi очi були з пристуленими повiками, й ся його несилiсть i приреченiсть вивела комонника зi стану смертельної втоми. Вiн раптом трiпнув головою й усiм тiлом, трiпнув не по-людському, а так, як роблять конi або собаки, обтрушуючи з себе воду, й спитав хлопця: