Iван Бiлик - Меч Арея

— Се велить покон, княже. Я-м уже не раз видiв, як давали Великому князевi меч.

Коли до перших старцiв лишалося крокiв iз двадцять, Богдан став i торкнувся вiльною рукою землi.

— Ходь ближчiй, – махнув до нього маленький старчик у довгiй непiдперезанiй сорочцi.

— То є Пошогод, – шепнув Богдановi Ждан. – Наш старiйший старець.

Київський князь пiдiйшов i поцiлував старця в руку. Й коли випростався, побачив з-перед себе свого двоюрiдного дiда. Рогволод стояв теж у самiй сорочцi, довгiй, як i в Пошогода, лише пiдперезанiй широким червленим опоясом, з-за якого виглядало яблуко меча. Богдановi пригадалася їхня остання зустрiч отут, у сьому стольному городi, й люта сутичка, й нестямний старечий хрипiт, i вiн густо зашарiвся.

— Речи вже, – промовив до Рогволода старець Пошогод i потрутив його трохи вперед. Великий князь аж сiпнувся:

— Зараз.

Але стояв, i дивився на браточадового сина, й мовчав. Пiсля вчорашнього сходу в душi його зажеврiла нова надiя, вiн сподiвався на гiрше, вийшло ж не зовсiм так, як побоювавсь, i тепер Рогволод подивився праворуч, де стояв його єдиний недолугий син. Єутихiй од напруження й цiкавостi роззявив рота, й у продухвину, де не було жодного зуба, висилився кiнчик язика. Й се, й невеликий бронзовий хрестик, який випав з-за пазухи п'ятдесятирiчного княжича, викликали в Рогволода погнусу до власного сина, й вiн сказав:

— Нарiкаю тебе в себе мiсто.

Сказав, не дивлячись на Богдана. Суворий старець Пошогод помiтив се й, узявши обох за руки, повернув їх обличчям до народу:

— Речи ще.

— Нарiкаю тебе в себе мiсто.

— Й утретє речи!

— Нарiкаю тебе в себе мiстої – вже сердито мовив Рогволод.

— А тепер клянися.

Великий князь люто зиркнув на впертого старця, рвучко витяг меча й поцiлував його бiля вруччя.

— Й на землi клянися, – врочистим голосом проказав старець.

Рогволод завпирався:

— Єсмь Великий князь, i на мечi клялися мiй брат i мiй отець Велiмир!

— Забув єси, – не пiдвищуючи голосу, мовив Пошогод. – Землi ще нiхто не переступав. То є наша мати. Клянися.

Рогволод спересердя буркнув, але таки нахилився, взяв з-пiд нiг, бiля самих поробошень, малесеньку грудочку землi й поклав собi в рот. I доки жував землю й доки ковтав її, сiпаючи гострим борлаком на шиї, злий вогник в очах його блякнув i блякнув; Рогволод помiтно згорблювався й нижчав, i те всi бачили й удоволено зашепталися, бо князь перед усiма клявся найстрашнiшою клятвою, переступити яку ще нiхто не наважувавсь. I коли нарештi проковтнув клейку чорну кашу, натовпом розляглося полегшене зiтхання. Великий князь i собi вiдiтхнув, неначе та грудочка зняла з нього всю напругу, й пекучi думки, й вагання.

— Тепер ти, – звернувся Пошогод до Богдана Гатила. – Речи: «Покладу голову за Руську україну, й за Сiврську, й за Деревську, й за Луганську».

Богдан сказав:

— Покладу!

— Й за Руську україну, – нагадав Пошогод.

— I за Руську україну, – повторив київський князь.

— I за Сiврську.

— Й за Сiврську. Й за Деревську.

— Й за Деревську, й за Луганську, – мовив Богдан.

— Речи: «Й хай скарає мене Бог, i Перун своїми стрiлами пронозить, i хай Морана ввiрве менi життє, коли переступлю клятву сю». Речи.

— Нехай покарає мене Бог Соварог, i Перун молоннями своїми пронозить, i Морана втне менi життє, якщо переступлю сю клятву.

— "Й мене, й чада мої". Речи.

— Й мене, й чада мої, – проказав низьким гучним голосом київський князь, i по всьому тiлi йому виступив мороз. Перед очима постало чорняве й синьооке личечко меншого сина, не обох синiв, а чомусь тiльки меншого, Юрка, й князь навiть не задумався про потаємну причину сього.

— Тепер на мечi клянися.

Богдан поклявся на мечi, так само, як те зробив незадовго перед тим Рогволод. А тодi, перш нiж старiйший старець городу стольного Пошогод устиг нагадати йому, вiн узяв з долу грудочку сухої землi, висмикнув з неї ниточку цупкого корiнця, що заплутавсь у грудочцi, й поклав у рот.

— Їж, – сказав старець, коли Богдан уже жував, жував i думав про те, що вiд сьогоднi його життя пiшло зовсiм iншою стегою, й зовсiм iншим буде й свiт, i люди, й думки його та подуми, й вiн сам, хоч усе нiби лишатиметься таким, як було досi, до сiєї митi, коли вiн стояв перед вiчем i в усiх на очах їв рiдну землю.

Богдан болiсно ковтав суху потерть, що облiпила йому ввесь рот, i зуби, й язик, i горло, ковтав, i всi, повипинавши в'язи, дивилися йому в рот, а коли врештi ковтнув i лизнув губи, пересохлi й спраглi, сухим чорним язиком, усе вiче закричало, неголосно й недружно: