Iван Бiлик - Меч Арея

Нiч виспав погано, ввижалися рiзнi чорти та примари. Кiлька разiв уставав i засвiчував од кресала товсту лойову свiчу, та ледве засинав, i свiча гасла, на неї дмухав домовик, або лихий, аби ще якесь хатнє чи й нехатнє чортовиння. Й щойно заблаговiстилося на свiт, князь накинув собi на зсохлi рамена вилиняле корзно, спустивсь у пiдклiтi й вiдчинив ляду порубу.

— Вилазь I

— А то що ж ради? – глузував з нього скоморох, бо князь i сього разу прийшов сам, i боятися не було кого. – Менi й тутки добре. Тепло, й комарi не кусаються. Й смiхати нiкого не треба: лежи собi, Харю, й рипи в потемках.

— Вилазь, речу.

— Не волiю.

— Пощо?

— Не втямлю дострибнути, – сказав Харя Мурин i глузливо зареготав.

Князь тiльки тепер уторопав, що забув подати вниз драбину, й заходився спускати її в темний спарений поруб.

Скоморох нарештi пiддався вмовлянням i вилiз у пiдклiть.

— Ото слухай, що тобi молодшi речуть, – зневажливо кинув вiн старому князевi.

Рогволод стусонув його межи плечi, аж Харя з несподiванки мало не дав сторчака, й з порога зареготав:

— Ще й б'ється!

Мiсяця серпня ж

Кiлька день Рогволод не знав, нi що робити, нi як повестися. Вiн уникав Ждана, не хотiв бачити й улюбленого скомороха, тодi послав по великого болярина сина Єутихiя, й беззубий княжич повернувся нi з чим.

— Рече, нездужаю. I що вiн чинить?

— Сидить

— Нездужає… – промовив Рогволод. – Усi тепер нездужають, усi… Й ти нездужаєш на коня всiсти. Баба.

— Христос рече: будьте смиреннi, – завважив гладкий княжич.

— Глупавий єси й ти, й твiй Христос.

— Пощо глупавий, отче! Вiн є бог.

— Усякi боги бувають.

Син тiльки шморгнув носом i нiчого не вiдповiв, бо, може, й справдi всякi боги бувають.

Рогволод вiдмахнувсь од сина, мов од надокучливої мухи, й Єутихiй пiшов з красної свiтлицi. Великий же князь посидiв ще з годину й теж вийшов. Княжий двiр був порожнiй, усi роби й челядники подалися на тiк, за стiни городу, веректи жито й пшеницю, й лунке гупання цiпiв долинало аж сюди. Князь подибуляв до ворiт свого двору, а звiдти за городськi ворота на тiк. Гупання дедалi дужчало й дужчало. Токiв було кiлька: княжий, болярський i городський, на якому верекли своє збiжжя витичiвськi можi, котрi мешкали не по селах, а тут, i всякий стольний народ – кожум'яки, горнчарi, боднарi та iншi ремiсники. Князь подався до свого току, бiля самої засiки над кручею. В одному кiнцi пара сивих круторогих волiв тягла кам'яний вал по крузi, встеленому товстим шаром порозв'язуваного снiп'я, молоденька ж роба погейкувала на волiв, махаючи жердиною. В трьох iнших мiсцях дев'ятеро робiв i челядникiв верекли пшеницю в три цiпи, – гуп-гуп-гуп! – i в усi боки стрiляло колюче велике зерня. Ще душ iз двадцять подавали снопи з височенної скирти, вiдгрiбали зверечену солому, складали на воза й везли до княжого двору, iншi ж вiяли над кручею, бо з-од Днiпра тягло гарним вiтерцем. Два челядники в'язали обережно повимолочуванi снопи в кулi – для околоту стрiх. Пiвскирти було вже зверечено, й роби та челядники пiд наглядом тивуна працювали не розгинаючись.

Великий князь пiшов у той бiк, де провiяне зерно зсипали в ряднянi мiхи та мiшки. Колись вiн найдужче любив сi днi, любив дивитися на свої скирти й на своє збiжжя, тепер за старою звичкою теж усилив руку до ще не засупоненого смугастого мiха й пересипав жменю ясного важкого зерна. Того колишнього вiдчуття втiхи вже не було, й Рогволод поплентався до тивуна, що наглядав за перемiрюванням навереченого жита, й пшеницi, й проса та вiвса.

— Пiди до Ждана.

— Менi? А тут?

— Хай стане инчий. Речи, Рогволод зве. Й сiв у холодку пiд засiкою гостроколу, тивун же, передавши свої обов'язки iншому, потрюхикав до городу. Князь i сього разу не сподiвався на Ждана, та велiй болярин прийшов, хоч i нешвидко, але таки прийшов.

Певно, образа вже вивiтрилася з його серця й сивої голови, й вiн торкнувсь рукою споришу коло свого поробошня з гострим, задертим догори снурованим носаком. Князевi теж личило пiдвестися й вiдповiсти на привiтання, але вiн сидiв i мовчав, дивлячись у той бiк, де молоденька дiвчина-роба гейкала на круторогих волiв.

— Пощо кликав єси?

Ждан був у бiлiй полотнянiй сорочцi й таких самих ногавицях, пiдперезаних широким чорним опоясом, неприкрите волосся стояло сивою стрiхою докруж голови.

— Пiди до… нього.

Велiй болярин знав, про кого мовить князь, i не перепитував.

— Що ради?

Князь швидко зирнув на Ждана й так само квапно вiдвiв погляд на свої воли.

— Хай прийде.

— Пощо?

— Так…