Iван Бiлик - Меч Арея

В старого заворушилися вуса, перш нiж вiн повторив:

— "Коло нього…" Всi ви сте послухи…

Того вже й Ждан знести не мiг. Кинувши на Великого князя гнiвний погляд, вiн вийшов, брязнувши довгим мечем об порiг свiтлицi. Рогволод почав кволим голосом гукати кого-небудь. Увiйшла роба.

— Єутихiя!.. – проказав вiн, i молода жiнка мерщiй побiгла з можеської половини хорому геть. Незабаром, одсапуючись, до свiтлицi вкотився Єутихiй.

— Кликали сте, отче?

— Ходь сюди… Вклякни.

П'ятдесятирiчний княжич, гладкий i рожевощокий, був би схожий на розгодованого хлоп'яка, коли б не гнилi зуби, що так i випирали йому з рота. Єутихiй став перед батьком навколiшки, й старий обхопив йому голову обома руками й заходився гладити довге, до плiч, волосся. Єутихiй розчуливсь од такої ласки й почав пхикати. Тодi старий у припадку несподiваної лютi вiдштовхнув його:

— Геть, слинявий! Жону-м я народив, а не можа… Син устав i заглипав на батька ображеними очима:

— Чого-бо ви!.. – вуста його скривилися й оголили дiрявий рот. – Молили б ся лiпше боговi, а не…

— Геть!.. – закричав старий i знову розкашлявся, тодi, заспокоївшись, поманив сина: – Ходи речи можам, нехай i Ждана… Зумiв єси?

— Зумiв єсмь, – неохоче вiдповiв беззубий княжич. – У поруб.

I вийшов, а Рогволод принишк, наслухаючи згуки, що долинали в хату знадвору. Там усе було тихо, й князя почала тiпати тiпавка. Нарештi з'явився мiж Стоїмен.

— Учинили смо, княже.

Князь одвернувся пiд стiну й провiв рукою по тесаних колодах.

— Убили сте його?

— Нi… Ждан сам…

Стоїмен потоптався й вийшов, а старий князь пролежав так до самого вечора, голодний i лихий, бо нiхто навiть не згадав, що князевi, може, їсти, чи пити, чи ще чогось хочеться. Коли ж смеркло, вiн устав, накинув собi на спiдню одiж корзно й заспускався крутими сходинами до пiдклiтей. У порожнiй пiдклiтi вiдчинив дубову ляду, спустив туди драбину й почав обережно злазити, мацаючи неслухняними ногами кожний щабель.

— Тут єси? – спитав вiн, знадвору не мiг нiчого розгледiти в темному порубi. В нiс ударило застояним важким духом i плiснявою. Нiхто не вiдгукнувсь, але з кутка зашарудiло.

— Тут єси, речу, Ждане?

— Тут… – знехотя обiзвався велiй болярин.

— Пощо ж мовчиш?

— Удвох смо, по те й мовчу. Про Харю забув єси.

— Й ти забудь, болярине.

— Що ради? – по хвилi вiдгукнувся Ждан, бо Рогволодовi слова могли означати тiльки те, що й означали. – Чого ради кинув єси отрока до сiєї ями? Пусть його.

— Про себе речи.

— А я про Харю.

Рогволод закипiв:

— А чи вiдаєш, о що совiтував менi твiй Харя?!

— Вiдаю.

— Й речеш пусть?

— Речу пусть.

— То як так?

У темрявi знову заворушилося. Ждан устав i пiдiйшов до Рогволода, ледь осяяного тьмяним свiтлом з дiрки в стелi. Тепер i князь побачив його.

Ждан виступив на видноту й сказав, пильно дивлячись у змарнiле князеве обличчя:

— Чуй, княже, що ректи-йму тобi, чуй, бо инчий того не мовить, лиш затамує в собi. Наречи стiл Богдановi. Наречи київського князя в себе мiсто.

Рогволод ображено глипнув на свого великого болярина, той же стояв, не зводячи з нього похмурого погляду.

— Й се ти речеш менi?

— Оддавна-м рiк тобi. Єутихiй до столу негоден. I се-м тобi рiк. I старцi се мислять. Помисль i ти, княже. Закоторилася Русь. Дужої руки хче. Ти ж єси благ. Помисли про се – й сiчи мою голову.

Великий князь приречено кивав до кожного його слова, мовби хотiв сказати, що як сам на себе не покладешся, то на когось i поготiв. Тодi несподiвано витяг меча з пiхов i пiдняв над Жданом.

Ждан мовчки взяв меч i всилив його назад у пiхва. Се нiби вiдiбрало в князя останнi сили, й вiн зiщулився й змалiв. Болярин же, не дивлячись на нього, почав пiдiйматися щаблями до свiтла. Князь дивився на нього й мовчав, i то був присуд, вирок самому собi, немовби вiдчув свою власну безсиль.

— Вже й не страхаєшся, що потну тебе ззадi.

— Я мiг би-м i сам тебе потяти, княже. Не є вже сили в твоїй руцi.

Вiн вилiз у пiдклiть i казав те вже згори, в чотирикутний прорiз порубу. Князь i собi став на щабель i почав пiдiйматися.

— Оддай, княже, меча свого, бо Гатило й сам одбере й тебе на бунище викине.

Се сказав з темряви Харя Мурин, який досi не промовив i слова. Князь оторопiло спинився, тодi злiз додолу й замахав мечем, та скомороха не так легко було потяти, навiть побачити.

— Випинайся, випинайся, княже, нагору, бо й я лютитися вмiю.

Князь удруге встромив меча в пiхва й сього разу вже й справдi-таки вилiз, навiть важку драбину сам по собi витяг i грюкнув лядищем – аж курява встала. Ждана в пiдклiтi вже не було, й вiн лякливо побрався геть.