Iван Бiлик - Меч Арея

— Посли нарочитого.

Рогволод уперше подививсь боляриновi в обличчя пильне й нiби аж нiяково.

— Не прийде з нарочитим.

— А не прийде, – погодився Ждан.

— Пiди ти, болярине.

В голосi старого князя бринiло благання, якого Ждан уже давно не чув.

— Не маю хотi.

— Пощо?

— Бо й сам не вiдаєш, що маєш ректи Гатиловi. Великий князь важко зiтхнув. То була суща правда, вiн таки не знав, що скаже братовому онуковi, коли той прийде до городу стольного.

— Сiдь, – мовив князь. – У ногах правди не є. Велiй болярин урештi сiв, але був i далi невблаганний, i Рогволод бiльше не вмовляв його йти слом. Поряд, на сусiдньому току, вереклося Жданове збiжжя, й вони просидiли пiд засiкою в холодку до самого вечора, не промовивши й слова, хоч болярин був певен, що думають про те саме.

А вранцi наступного дня Ждан прийшов до княжого терема взутий у черев'я з острогами, в безрукавiй ягнячiй гуньцi й довгому дорiжному корзнi.

— Що ректи йому?

— Пiдеш?

— Що йому ректи маю?

— Хай приїде в двiр мiй.

Ждан хотiв був iти, тодi роздумав i сказав:

— Позаутра старцi кличуть на вiче.

— Вiче? Я-м не чув…

— Кажу, аби-с вiдав.

I пiшов. Коло ганку вже стояв осiдланий кiнь. Ждан вихопився на коня, мов молодий можик, i зострожив од самого терема. Разом iз ним до городу Києвого поїхав i мiж Стоїмен.

Повернувся Ждан до Витичева ледве на третiй день, стомлений i ввесь у курявi. Коли злiз iз коня й витрусив корзно, сипнула хмара пороху. Великий князь дивився на те мовчазне обтрушування й розумiв, що болярин повернувся нi з чим.

— Пощо-с такий укурений?

Ждан сердито блимнув на князя – князь хитрує й страхається, тому зумисне обминає запитувати про сутнє. Вiн хотiв сказати йому щось рiзке, аби зiгнати на чiм-небудь оскому, натомiсть мовив про те-таки глупаве корзно:

— За вiтром їхали смо. Вся курява в вiчi лiзе.

— 3-од самого Кий-городу вiтер сюди дме?

Ждан вiддав коня можевi Стоїменовi й пiдступив до Великого князя впритул:

— Не приїде.

— Не приїде? Я-м так i знав, – обiзвався князь i раптом зiрвався на крикливцi: – То й нехай! То й нехай! Не вельми смо плакали! Вiрно, Ждане? – Його навiть порадував такий оберт справи. Хвала Боговi й Дажбоговi, що напоумили того невiгласа не їхати – так ще й лiпше.

Та Ждан сказав:

— Київський князь кличе тебе в гостi.

— Ме-не-е? Пощо? Менi й тут добре ведеться. – Вiн чисто по-старечому захихикав i закашлявся. – Й що-с рiк йому ти?

— Княже, – сказав Ждан. – Узаутра буде вiче.

Рогволод перестав хихикати. За те вiче вiн уже багато думав i передумав – сподiватися чогось доброго не належить. Й ось болярин знову нагадував про вiче.

— Взаутра по сонцi. Рiкли суть старцi, аби-с нiкуди не сходив.

Тепер Великий князь не мав уже нi найменшого сумнiву, що старцi намислили забирати в нього меч. Ноги Рогволодовi пiдламувались од хвилювання, лiва рука мимовiльно лапала за яблуко меча, витерте й вилискане довгими лiтами. Князь не вiдповiв на стриманий уклiн Ждана, просто не помiтив, а мусив бо помiтити, бо коли ж, як не взавтра, має востаннє спертися на кремезне плече свого великого болярина. Старцi намислили проти нього зле, й вiн не бачив нiякого виходу. Що ж робити й яким кумирам чинити требу?

Вiн знову лапнув яблуко меча. Слабка стала рука – й се головне. Великий князь, повагавшись, озирнувся, тодi витяг лезо з пiхов, i замахнувсь, i щосили рубонув по стовбурi яблунi. Й сумно посмiхнувсь. Меч увiйшов у деревину на палець, не бiльше, а колись же одним махом геть iзрубав би й не таке дерево. Колись, i в сьому теж було головне…

Рогволодовi спала на думку дiдова Смiлова притча про стару яблуню та молоде черенце – й його аж дрижаки побили. На мить уявилося, що ся яблуня й є вiн. Великий князь витичiвський… Виходить, сам же й замахнувся на себе? Притча повернулась проти нього ж таки, й Бог Соварог, i Дана, певно, теж проти, а невблаганний Марко десь уже вiдмiряв ту стегу, що нею йде Рогволод, вiдмiряв двома пакiльчиками й тепер чекає, коли й сей путник дiйде своєї мiти.,

— Оружжя не лже, – сам до себе мовив князь i вирiшив узавтра не чинити опору.

Та коли по сходi сонця вiче зiбралось на городському току, по той бiк засiки над кручею, Рогволод не здобувся на силi пiти туди. Якби вiче було хоч коло його .терема, вiн таки здолав би себе й вийшов, але старцi обрали своїм мiсцем тiк – щоб кожен почувавсь однаково рiвним з усiма.

Рогволод лежав на критiй кожушком лавi доти, поки по нього прислали вдруге.

— Мусиш iти, княже, бо вiче порiшить усе без тебе, – сказав один з двох нарочитих од вiча старцiв.