Iван Бiлик - Меч Арея

— Так, так є.

— То про кого ж речеш?

— Про Богдана.

— Га-ти-ла?..

— Гатила.

— Пiд руку князя київського нас турляєш? Хто єси? Зодкуду єси? .

— Смерд єсмь! Ось хто. Зумiв єси, може Рогволодiв? I ти-с був смердом, та вбрався-с у княжу гуню й мислиш-ся тепер вiщим. Так речу, так i є.

— Киянин єси! За свого князя й руку тягнеш.

— Вiн такий мiй, як i твiй. Од князя нiчого не маю. Речу тiльки: треба нам на столi тверду руку, а не тверду голову.

Отрок сiв на коня й ударив його в боки поробошнями, кiнь рушив ускач, i комонник запiдстрибував, бо не мав сiдла й їхав навохляп. I коли пристав до невеликого гурту, що процокотiв одчиненими ворiтьми з городу, один з можiв, якi допiру сперечалися, сердито сплюнув:

— Богданiв послух!

А другий задумливо мовив:

— Оддали смо конi свої степовикам нi за вилущене зерня.

Третiй же, кахикнувши, завважив:

— А мабути, iстину рече отрок…

Тим отроком був Людота, городиський ковальчук, який пристав до Богданового ополчення, коли степовики облягли стольний город Витичiв.

В ЛIТО 429-е

Вже друге лiто сидить патрiархом у царi-городi Константинополi антiохiйський священик Несторiй. I далi которається прями велiми Христова паства. I рiк Несторiй: «Марiя народила не Бога, але Христа, тож i слiд називати її не Богородицею, а Христородицею». Й повстав увесь Константинополь проти нового патрiарха свого, й стала супротиву йому сама всемогутня Пульхерiя, хоч iмператор i возлюбив Несторiя.

Варвари ж рвали зубами плоть iмперiї Всхiдньої, й не було кому вийти на прю з ними, й вiдкупались од них Пульхерiя, й Хрисафiй, i Теодосiй, котораючись у прях богоприятних.

В ЛIТО 430-е мiсяця серпня

Повернувшись додому зi сполчення, молодий ковач знову взявся до свого меча. Робота йшла важко – самому тримати довжелезну залiзяку й витоншувати її, вхопивши молот однiєю рукою коло обуха, було дуже незручно, та квапитись отрок не мав куди й працював та працював далi, нахекавшися за день. Коваль Стоян пiсля того бiльше жодного разу не поцiкавився його роботою, чи забув, чи, може, тiльки вдавав забудькуватого, й Людота теж не розмовляв iз ним про се.

Та одного разу, кiнчивши кувати косу, Стоян подивився на червоне призахiдне сонце й сiв на високому порозi кувачницi. Так вiн робив щовечора – скидав свою довгу передницю з дубленої конячої скори ворсою наспiд i сiдав перепочити на порiг, перш нiж iти додому. Але того дня передницi не скинув, i се дуже здивувало ковальчука. Вiн теж не наважувався дiставати зi стрiхи свого недоробленого меча й нишком позирав на Стояна. Коваль же, спочивши, пiдвiвся й сказав:

— А де вiн є?

— Вiн? – для чогось перепитав Людота, хоч добре знав, про що мовить вуйко Стоян, i полiз у зчорнiлу солом'яну стрiху, куди на нiч ховав свою кузнь.

Коваль Стоян пiдкинув у горнило вугiлля й сам-таки почав роздмухувати – мовби хотiв пiдкреслити, що тепер не має значення, хто коваль, а хто ковальчук, i Людота зрадiв, бо вуйко заразом цiнував його роботу.

Се було в мiсяцi серпнi, в розпал жнив, коли смерди верталися з поля пiзно, майже пiд опiвнiч, i ворота в Городищi стояли вiдчиненi або ж сухо рипiли, раз по раз пропускаючи спiзнiлих жатварiв.

I щойно вуйко Стоян витяг мечило з розпеченим до ясноти краєм i поклав його на кувало, як почувся квапливий кiнський тупiт i повз кувачницю промайнуло двоє верхи.

То виявились нетутешнi можi, якi їхали в бiк хоромця, де сидiв їхнiй годований мiж Глiб. Таке траплялося часто, й вуй Стоян не звернув на них особливої уваги. Вiн трохи зверхньо, як дорослий до меншого, кинув Людотi:

— Не рiк єси, пощо хочеш дарувати меча свого Богдановi.

Та Людота не вiдповiв, i досi пильно дивлячись услiд комонникам, що проминули Глiбiв дворець i погнали далi, здiймаючи по собi опаси куряви. Стоян повторив запитання, й Людота тiльки тепер повернувся до нього видом:

— Пощо, речете? А по то… – й махнув рукою туди, де зникли комонники.

Коваль стояв, i розпечений кiнчик меча холов швидко й видимо. Вiн посунув його знову в горно й пiдiйшов до дверей.

— А хто то були?

— Отi? – перепитав ковальчук. – Не вiдаю. – Й лише по добрiй хвилi додав: – Привидiлося, що то Рогволод iз княжичем своїм.

— Рогволод?

— Мабути, що так i є. А може, й не з княжичем, а з кимось инчим…

— Що має чинити тут? Уп'ять заративсь iз кимося?

— Дажбог вiдає…

Людота почав смикати за важiль мiха. Тяг невважливе й слiпно, й легке деревне вугiлля розлiталося навсiбiч.

В цей час двоє комонникiв, одного з яких упiзнав Людота, бо то й насправдi був Великий князь витичiвський Рогволод, в'язали потомлених коней на протилежному вiд кувачницi краї села, пiд самою засiкою, де в невеликiй пiвземлянiй хижi мешкав дiдо Смiл, вiдьмак, вiдун, ворожбит i зiлляр, який умiв шептати вiд урокiв, од страху, проти перестрiту, вiд чорної й морової болячки й од усiх на свiтi хвороб. Скiльки дiдовi рокiв – того нiхто не знав, бо найбiлiшi старцi Городища пам'ятали його таким, яким був вiн зараз. Однi накидали йому сто двадцять лiт, iншi сто сорок, а хто й сто п'ятдесят, усi ж мали його за безсмертника чи навiть перевертня, що блукає з однiєї душi в другу, всi боялися Смiла, й кожен бiг до нього, коли траплялася бiда й непереливки.