Iван Бiлик - Меч Арея

Що то є за отрок?

Богдан посмiхнувся й по хвилi сказав:

— Речи тому отроковi, що чоломкати поробошнi не до лиця є.

— Чого се маю рiкти йому? – здивувався Годой. – Речи сам, коли спiткав єси таку нагоду.

— Вiн твоєї вiри, – засмiявся Богдан. – Погомони.

— Хто єси? – спитав Адамiса Годой. – Грек?

— Грек.

— То встань, коли-с грек. На сiй землi ноги не чоломкають.

— Вiн – князь, – устаючи, завважив Адамiс i, помулявшись трохи, вийшов, тримаючи нову гуню пiд пахвою. Коли ж дверi по ньому зачинилися, Годой сказав:

— Пощо так, княже Богдане? Як я приходжу в гостi, ти мислиш про вiру нашу?

— Грецьку, – нагадав Богдан, а тодi ще й поправився: – Юдейську.

— Пощо є так? – не звернувши уваги на ту шпильку, повторив Годой.

— Не вiдаю.

— То й я не вiдаю, але на те виходить… А чи не є то знак?

— Чи не маєш хотi, княже Годечане, за мою душу собi святого заробити?

Годой пильно подивився на Богдана, не второпавши, чи той жартує, чи каже без посмiху.

— Пощо ж мовчиш?

Годой сказав:

— Ти-с Великий князь витичiвський.

— Єсмь князь київський. У Витичевi сидить брат мого дiда.

— Чув єси, що рече отрок той?

— Чув єсмь, – одповiв Богдан. – Я-м опростив його. За опрощення можна чоломкати й поробошнi.

— А ти б чоломкав?

— Я? – здивувався Богдан. – Я єсмь князь.

— Вiдаю, – замислено проказав Годой. – Отрок сей те саме рiк.

— То й що?

— Князь є вiд бога, Богдане. Ти єси Великий князь i маєш те чути.

Богдан пройшовся свiтлицею туди й назад i знову став коло замороженого вiконця.

— Був єси в греках, княже, маєш вiдати.

— Русини – то не греки.

Годой зневажливо засмiявся:

— Дай русинам бога – й вони стануть такими самими. Й скажуть тобi: «Князь – вiд бога».

Київський володар пiдiйшов до столу й линув у кухоль меду зi дзбанчика. В нього був добрий настрiй, i розмова якось мовби стороною обминала його.

— Того не буде, Годою. Того не схочуть нi русини, нi сiври, нi деревляни. Й твої косаки – такоже. Якщо князь – вiд бога (вашого юдейського бога), то боговi – боже, а кесаревi – кесареве. Я-м не забув ще грецької науки, як видиш. Боговi многого не треба, зате кесаревi дай i димнину, й душнину, й вiд бортiв десятину, й од рала мiру пшеницi…

— Дивно менi слухати тебе, княже. Речеш, як той смерд.

— Русини того не захочуть.

— Як вiдаєш?

— Вiдаю. За се старцi в мого прадiда Велiмира меч Юрiв забрали. Лiпше ото випий меду та пiдемо вечеряти. Зодкуду прийшов єси?

Годой не вiдповiв.

Богдан, сьорбаючи пiнястий мед, думав про Людоту-ковальчука. Пiшов би Людота отак за київським князем, коли б той правив з нього й подушне, й димне, й десяту вiвцю, й десятий мiх жита? Пiшов би, як у ту зиму, полчитися проти степовикiв?

Тодi йому згадалося, як тому сiм лiт вiн опростив i Людоту, й його молоду жону Славку, свою обiльну челядницю, робу, – й насмiшкувато зiтхнув. Через сiм лiт усе повторюється, як i в тiй товстезнiй книзi, що її колись Годой умисне забув у сьому теремi. Людота їв землю, а грек Адамiс чоломкався з князевими свинячими поробошнями.

А що дужче приницює людину: те чи се?

— Христос ваш рече: кесаревi – кесареве. Якщо єси роб кесаревi – то вiд бога й не роптай. Робом умреш, а на тiм свiтi всi роби божi. Таки роби! I тут – i там. Русини такого бога не захочуть, Годоє.

Вони ще довго мовчали, й тiльки коли свiчка догорiла й почала трiщати, Богдан пiдвiвся з-за столу й кинув гостевi:

— Забув єси в мене книгу свою, Годечане. Забереш? Вона в краснiй свiтлицi лежить.

Годой скоса позирив на господаря й вiдповiв:

— А чи не забув єси ти, що я не тямлю по-грецькому? – Й без видимого зв'язку спитав про зовсiм iнше: – Можiв же терплять?

Богдан зiтхнув. Можiв смерди таки терплять – по одному в оселищi. Терплять – i за те їм хвала. Що б мав робити князь, аби-но смерди вiдмовилися годувати й можiв?

— То є вiд мого прадiда Велiмира, – сказав Богдан, коли вони переходили з нарiжної до красної свiтлицi.

— Вiдаю.

— Мечем вiно те заплатив. А на бiльше руський смерд не пiде. Один мiж на цiле село – то ще нехай…

— Кесаревi – кесареве? – засмiявся в темрявi Годой.

— Пек його вiдає. Може, й кесаревi, – сказав Богдан, i справдi не знаючи, що то: грецька втiха чи, може, данина юдейським богам. – Пек його вiдає, – повторив вiн i дав собi слово бiльше про те не думати, принаймнi сьогоднi.

В ЛIТО 434-е мiсяця березоля в 15 день

Три сини княгинi Ясновиди та загиблого роденського князя Вогняна – Гано, Горват й Огнян – їхали густим сосновим лiсом у повному зоружiннi. Гано довершував своє двадцяте лiто, брати ж його були кожен двома лiтами молодший один вiд одного. Старший прокладав дорогу крiзь част i завали, вслiд йому правував коня наймолодший, Огнян, а середульший, Горват, одставав на пiвпоприща вiд братiв. Коли їхнi конi зникали за деревами та буревалом, Горват перегукувався з ними.