Iван Бiлик - Меч Арея

— Прибули смо сватати доньку твою.

Граф одказав:

— Завтра.

Й бiльше не обзивався. Хлопи помулялися ще трохи, тодi Горват сягнув рукою дощатої неструганої пiдлоги, решта зробила те саме, й вони зачовгали до виходу. Певно, Руда Голова щось повiдомив людям, бо всi загомонiли й тiсним колом оточили сватiвникiв, а дiви, й дiвки, й дiвчата голосно й зневажливо реготали. Гано косував на них лихим оком. Котра ж Брунгiльда, котра Брунгiльда?

Та дiви були звичайнi собi дiви, як i скрiзь, в усiх землях, може, тiльки рудiшi за iнших, i серед них не було якоїсь особливої, котра б вирiзнялася чи то зростом, чи ж чимось iншим, i Гано поступово заспокоївсь.

Їх поселили в сусiднiй хижi, ще темнiшiй i похмурiшiй за першу, тут попiд стiнами тяглися довгi важкi ослони, мiж ними височiв дубовий стiл, який займав майже всю свiтлицю, в кутку на потемнiлих колодах висiв помащений у бiле пiвсаженний хрест, а пiд ним блимало тьмяним полум'ячком горiльце.

— Хрест! – показав пальцем Огнян, а середульший брат пояснив йому:

— Всi готи – хрестатi.

— Не всi, – заперечив Сiкур. – Видiв єсмь i нехрестатих.

Гано лише мовчав – йому належало мовчати й думати, й не тiльки через те, що був найстарший, а й тому, що взавтра мала вирiшитися його доля. Та той хрест на чорнiй стiнi й його збентежив, i вiн почав пригадувати: був такий знак юдейського кумира в графовiй свiтлицi чи не було. Але пам'ять малювала в уявi лише сиву постать у кутку й нiчого бiльше.

— Тут i спати-ймемо? – запитав Огнян, але йому нiхто не вiдповiв. Як на думку старших, вони б волiли переночувати десь у полi чи навiть у лiсi, се похмуре городище гнiтило їх, але коли вже впiймались, то мусять покладатися на своїх кумирiв i терпiти до ранку.

В обiд їм принесли до темної свiтлицi печеного твердого м'яса, певно, волячого, й по дерев'яному дзбанчику гiркого пива. На вечерю було те саме, хлопцi попоїли, тодi наважилися вийти до своїх коней. Конi, всi четверо вкупi, сумирно хрупали сiно. Горват знайшов якогось конюха й попросив для коней вiвса, та конюх буркнув:

— Завтра. – Й нiчого на те не можна було сказати. Завтра – то й завтра, коли прийшов у гостi, будь радий i з того, що дають, i не проси понад мiру.

Хлопцi повернулися до своєї хижi. Там уже горiла груба соснова скалка й освiтлювала помешкання жовтим кiптявим язиком. Скалку було встромлено навкiс у зумисне для того провiрчену дiрочку в стiнi, й ся стiна, й шмат пiдлоги коло неї були яскравi й незвичнi проти всiєї темної хати.

— Лягаймо? – спитав Огнян.

Але Гано пiшов у куток, де лежали їхнi речi, й сказав:

— Оружжя…

Оружжя й справдi належало передивитися й перевiрити, особливо його, Ганове. Вони полягали спати на голих ослонах лише тодi, як догорiла боровиця.

Збудив їх той-таки рудочубий. Вiн пiдiйшов i кожного поштрикав ратищем сулицi.

— Ей! Ауф!

Лужичi похапалися й заблимали на гота, не тямлячи, чого вiд них хочуть. Першим очумався Гано – й вiдразу пригадав, що йому снилось. А снилося знову те саме.

— Вчетверте-м гнав тоту Брунгiльду, – стурбовано мовив по хвилi вiн, коли Руда Голова нарештi вийшов. – Що то є за ирокоба така? К добру чи ко злу лiчити?

— К добру, к добру єсть! – поквапливо запевнив старшого брата середульший, а Сiкур пошкрiб закуйовджену вiд спання потилицю й тiльки проказав:

— Учетверте…

На його думку, к добру було б тiльки тодi, коли б Гано гнався за нею тричi, але вiн не хотiв урочити товаришевi й змовчав. Незабаром Руда Голова принiс холодної вареної волятини й по дзбанику пива. Горват зiтхнув, подивившись на снiданок:

— Сi люди, мабути, не потрафлять нiчого инчого – одне й те саме…

Але взявся натягати цупке м'ясиво i запивав гiркотою з клепчастого дзбанка. Гано мовчав, у нього неприємно смоктало попiд ложечкою, й вiн знав, що то не вiд голоду – їсти зовсiм не хотiлось, але мусив братися й собi до холодної варенини, щоб хоч ноги в стременах не тремтiли зi слабостi.

У вiконця, затягненi непрозорою плiвкою рожевих кабанячих мiхурiв, линула говiрка. Там стримано розмовляли, й Гано був певен, що балакають не про щось iнше, а про наступний герць їхньої Брунгiльди з нiкому не вiдомим вандальським княжичем. Вiн зiтхнув i тайкома поглянув на хлопцiв. Брати стурбовано дивилися на нього, Сiкур же вдавав, нiби його нiщо не обходить, окрiм холодної волятини. Яка ж хоч вона, та графова донька?..

Оборужившись, вони вийшли й подалися до стаєнь. Руда Голова пояснив, що коней уже нагодовано й напоєно, й навiть допомiг Огняновi сiдлати. Що сталося з похмурим готом – було важко сказати, але, певне, щось та сталось, проте Гано не мав коли думати про се.