Любко Дереш - Намір

Але завжди , завжди наступає момент, коли смерть ховає свої люстерка до кишені, забирає їх із наших очей і речі постають перед нами такими, якими є насправді. Ми бачимо:

Смерть завжди поруч, і вона не вручає призи переможцям,

а тільки тисне всім руку —

дякує всім, хто брав участь у змаганні.

Бо в очах Смерті всі рівні —

і той, хто прийшов першим,

і той останній —

всі однакові, бо всі

врешті-решт

перетинають

магічну

межу;

і нарешті стає зрозуміло,

що фінішна лінія —

зовсім не черговий старт.

Фініш означає фініш.

Холодний і безмовний, мовби брила льоду, я виходжу в коридор. Із коридору видно веранду. На веранді видно тіло електромонтера Тимка. Я пробую насилу викликати в собі паніку, але їй немає чим поживитися. Голова моя антарктида – холодна та ясна. Повна простих, остаточних рішень.

Двоє людей умерли водночас. Я не маю думок, тому я бачу .

Порожньо. Зовсім порожньо і німотно.

Я бачу . Я бачу, який бездоганний дарунок залишила для мене смерть у цій хаті. Я бачу це різко й однозначно. Між двома смертями третій може прошмигнути непоміченим. Смерть двох – перелітний шанс третього.

Ось що мені хотіла показати смерть. Або я беру цей дарунок, або відступаю. Ловлю свій шанс або йду на завтик.

Світ простих рішень.

Я зважую все – я роблю це бездоганно. І я приймаю рішення.

Справжні рішення – прості рішення.

Я приймаю просте рішення.

Іду на кухню і відкручую всі краники на плиті. Газ із шипінням виривається з конфорок.

Заходжу в кімнату до баби. Тіло лежить на ліжку. Без пафосу. На трубі, що веде до п’єца, теж відкручую краник.

Так само підіймаюся у дідів кабінет. На вікнах штори, в кімнаті присмерк і затишна глухота книжок. Один п’єц стоїть тут і ще один у коридорі. Відкриваю газ у кабінеті.

Заходжу в білу кімнату. В темпі скручую каримат, надягаю поверх нього ґумки, щоб не розкручувався. Згортаю спальник і так само заштовхую його у мішок. Кидаю спальник на дно наплічника, каримат приторочую стяжкою до наплічника збоку. Оцінюю свій одяг. Робочі штани захисної барви, на таких не видно бруду. Під полотняну куртку одягаю шерстяний ґольф на замок під горло. Це замість шалика, щоб не задувало. Поверх куртки вдягаю ще одну – вона вільніша, має каптур і виготовлена із тонкої водонепроникної тканини. Спеціально на дощ або мокрий сніг. Індіанське слово анорак . Дві куртки підходять, наче пошиті одна під одну. Наплічник наповнений в ідеальній пропорції. Усе збігається найкращим чином – усе бездоганно.

У коридорі вже висить кислуватий штин одоранта. Збігаю вниз по сходах. На кухні хапаю свіжий буханець хліба і каганець із серванта. Хлібину кладу на самий верх до наплічника. Зашнуровую клапан, трас-трас – два замочки. Шлейка на праве плече, шлейка на ліве. Газом чути аж на веранду. Від запаху метану скомить серце.

На порозі між верандою і коридором ставлю каганець, знімаю з нього скляну колбу й запалюю свічку. Товстий фітіль довго розпалюється. Нарешті стає палахким язичком. Я акуратно відходжу, щоби ненароком не погасити.

Через вітраж на веранді дивлюся, чи не видно сусідів. Туман і мряка. Безлюддя.

Тихо виходжу з хати, аби не здіймати протягів. У шпаринку, перед тим як зачинити двері, пересвідчуюся, що свічка горить рівно й не гасне. Збігаю з порога й виходжу на подвір’я. Навкруги ні душі. Про все потурбувалася сила. Сила, що править людьми.

Кракнув крук і злетів, струсивши з гілок іній. Довкола все біло і тихо. І свіжо.

Я йду обережно, ступаю там, де підталіше, де сліди непомітні. Виходжу на трасу і вирушаю. Кілька метрів йду по асфальту, далі перетинаю дорогу по діагоналі й заглиблююся в поле. Підіймаюся на кряж, під яким розкинулось Хоботне. Рух під гору, дві куртки, каптур на голові. Плюс наплічник. Мені гаряче.

Розвертаюсь обличчям до бабиної хати. Все тихо. Нікого ніде. Розстібаю анорак і замок на гольфі. Оголюю шию і розумію, що мені зовсім не зимно. Скидаю верхню куртку, розпрямляю її, акуратно складаю і ховаю до кишені в наплічнику. Синтетика. Зовсім місця не займає.

Сідаю на наплічник і продовжую спостерігати за хатою. Туман густішає, наче навмисно вбирає мене в себе, абсорбує і робить невидимим. Я розрізняю ряди хат уже тільки за контурами на тлі засніженого схилу.

Несподівано чути глухий удар по вухах, аж закладає. Дах злітає з хати, як розчепірена папка, а звідти виривається густе волосиво вогню. Хата охоплена полум’ям, і чорний дим в’ється просто в туманну сірину.