Любко Дереш - Намір

– Півбаняка буде, – заспокоїв Тимко, піднявши голову.

Я спробував зняти з плити над п’єцом виварку. У мене завжди стояла виварка з водою, з бабою таке не раз бувало. Баняк був гарячий, і я поглядом пробував знайти рушник, щоби взяти ним посудину за вуха. Вафельний кухонний рушник, весь бурячковий і цибуляний, лежав у мийці. Я поліз рукою на верхню поличку креденса по чистий рушник, як знову почув виття із ванної. Швидко поніс туди виварку із паруючою водою. Баба стояла рачки так, як я її залишив. Вона ревіла.

– Живіт! Живіт болить, вмираю!

Я нахилився, пропальпував живіт. Він був тугий і здутий.

– Болить? – питав я, тиснучи на печінку.

Баба тільки ревіла.

Не знаходячи іншого виходу, я здавив їй живіт двома долонями. Натиснув сильніше, і з бабиного заднього проходу вилетів сухий кілок калу, схожий на шишку. За кілком послідувала деморалізуюча рулада.

Баба полегшено зітхнула і ще раз пукнула.

– Дохтіром, певне, будеш, – сказала вона. Принюхалась і наморщила носа. – Шо стоїш? Мий давай, зимно може, нє?

Я підмив бабу, переодягнув її у сухе і поклав у ліжко. Баба сказала, що їй мокро. Я знову вийняв її з люлі і поставив посеред кімнати рачки. В іншу форму баба вже не згиналася і не розгиналася. Дуже рідко коли вона ще могла сідати. Сьогодні був не той день.

Зі своєї спринтерської позиції баба давала чіткі команди, як я повинен стелити ліжко. Вона глянула через плече й закричала:

– Чорт! Господи, чорт у хаті! Петро, жени його!

Крізь привідчинені двері в кімнату просунулася скуйовджена голова Тимка. Він жваво оглянув інтер’єр (над ліжком великий фотообраз Ісуса в полі з апостолами, справа – радіола, по центру – стара баба в позиції бобика, розвернута задом) і сказав:

– Начальник, їсти готово!

Баба повернула голову до мене:

– Спаси і сохрани! З чортом обідає!

Я пояснив бабі, що то майстер прийшов до елєктрики. Баба наче повірила і заспокоїлася. Я поклав її назад у ліжко і накрив периною, гарно підбивши під боки.

На кухні стояла тареля з картоплею. Вірніше, картопля зав’язла у сметані – напевне, у тих півлітра, що я купив у Шелепилихи.

– Шось не так? – стурбовано спитав Тимко, сідаючи. – Я підлогу витер.

Підлога, слизька і мокра, була вкрита тонкою аплікацією з цибулі в корейському стилі. Я подумки плюнув на все і сів за стіл.

– Ну, то, може, вип’єм? – несміливо запропонував Тимко.

Я поліз до сумки по пляшку. Дивуюся вголос, чому майстер першим ділом не шукали за нею.

– Та де так можна! Я ж у гостях!

Я налив Тимкові сто п’ятдесят грамів у келишок. Тим келишком баба витискала палянички для пирогів. Пляшку зразу ж закрив і сховав до креденса.

– А ти не будеш?

– Нє. Мені за бабою пильнувати треба.

Тимко повів бровою і перехилив, як має бути. Втягнув носом повітря, йехнув і раз-два почав наминати бульбу.

Я не був голодний, але трохи поїв.

Тимко вже чекав на чергові сто. Я категоричним тоном сказав, що решту ми собі ґольґнем, як подивимся до елєктрики. Тимко скис. Він почав колупати ложкою в сметані, як невдоволене дитя.

Нарешті він відсунув тарілку (не з’їв і половини порції) й рішуче став із-за столу.

– Так має бути.

– Шо? – не втямив я.

– Правильно кажеш, начальник. Перше робота, а тоді перекуска. – І твердим кроком направився на веранду, де лежав саквояж із інструментами. З перебільшеним поривом він розкрив його і довго длубався, поки не видобув якусь штукенцію, схожу на авторучку.

Я з цікавістю спостерігав за його діями. Тимко підійшов до щитка, устромив свій інструмент у якесь гніздо і негайно отримав удар струмом. Його теліпнуло разок і відкинуло на метр назад, так що аж гепнувся на спину, як лантух із цибулею. Ще й стукнувся головою об діл.

Уся ця пантоміма виглядала дуже кумедно, цілком у дусі такого чоловічка, і я вчергове розплився у посмішці. Я схилився над ним:

– Ви не вдарилися, пане майстер?

Тимко, навіть не усміхаючись, сумирно лежав на підлозі. Я би вже принаймні ворухнувся.

Нахиляюся над ним нижче, давлячи регіт. Шукаю на його обличчі сліди смішинок. Торкнувся рукою Тимкової голови (розкуйовджене масне волосся стирчало і вилося), і голова легко перекотилася на інший бік. Верхня губа задерлася, оголивши ясна і кінчик язика. Очі були привідкриті, але в прорізах – тільки жовтаві білки. Мене труснуло з жаху.

Швидко закотив йому повіку. Райдужка заскочила аж за кістку. Автоматично я вдарив три чи чотири рази по обличчю і в паніці притулився вухом до грудей. Піджак з підкладкою глушив звуки, але я, здається, щось почув. Рвонув ланкаци в боки, здер сорочку і притулився вухом до всохлих ребер. Щось шуміло і пульсувало, щось там точно ще билося… як раптом збагнув, що то в мене вуха вилазять навиворіт від перенапруження. Кров гупала в голову тяжким молотом, удари віддавали у скроні, на очі й барабанні перетинки. Легені не працювали.