Любко Дереш - Намір

Саме для того, щоб убезпечити себе від подібних наїздів, даремно про «талант» я не поширювався. Якби стало відомо, що мені не важко вивчити весь річний курс за кілька днів, довелося б несолодко. Страшно й подумати. Мусив би до якогось інституту вступати, щось там вчити.

Краще зразу в армію. А після армії – в цирк.

Мені здалося, що майбутнє моє надійно облаштоване і все доленосне, що могло статися, вже сталося.

Коли я це втямив як слід, стало трішки нуднувато. Я натрапив на смугу вічного байдикування. Ніби все як завжди, але чогось немає. Бракує хвилювання, бракує напруження, тиску. Сьомий клас, восьмий клас – увесь рік канікули. Усі зубрять, тремтять перед контрольними, а мені – як солов’ю. Дев’ятий клас – цілий рік канікули. Десятий клас – знову, блін, річні канікули. І на екзаменах – теж канікули. І до них, і після них – всюди канікули. Сім неділь на тиждень. Красота, звичайно, гріх нарікати.

Але все ж чогось мені хотілося, чогось такого далекого, недосяжного. Що б це могло бути?

Скоріш за все, це мені хотілося баби.

Непомітно для себе я зробився досить брутальним у виразах. А як іще називати цих (вирізано – ред .), які не можуть запам’ятати, скільки буде два на два в десятому степені?

Але в ніжної половини людства, котра, хоч і не блискотіла інтелектом, було щось, до чого мене тягнуло. Чий запах, якщо не помиляюсь, у дні нудьги мене так вабив.

І так це все розпочалося, з дівчатами.

Ну, була собі така Надя, моя перша. Ще була Галька, на сім років старша. Була Мар’яшка, нормальна дівчина, шкода, що так із нею незручно склалося. Звичайно, Оля Вишенька, її не забуду.

Потроху почав курити. Це додавало мені крутості. Мало того, що найкращий учень класу, іде на золоту медаль, ще й курить на перерві. Та ще й (коли плітки не брешуть) вже скуштував того, чим так гаряче марили хлопці. Крутизна та й годі.

Знаєте, людину часто оцінюють по тому, з ким вона водиться. Мовляв, подібне притягує подібне.

Мимохіть я зауважив, що за мною постійно волочаться одні недоумки. Точніше, виявив, що вони – моя щоденна компанія, можна сказати, найкращі друзі. У мене була своя банда. Так, принаймні, про нас казали, що ми банда.

Прогулюючи уроки, ми часто лазили по будовах. Їх за школою було чимало, вони всі були збудовані наприкінці вісімдесятих, ще перед незалежністю. Тепер у їх власників не вистачало грошей довести будівництво до кінця. Коробки хат, часто навіть некриті, мокли під дощами, цемент потроху розсипався, й хати заростали лободою. Усі будинки були приватними, двоповерховими, і всі мали практично однакове планування.

Це були мої улюблені дитячі ландшафти. Гори щебеню, порослі бур’яном. Гори піску, який потроху розкрадали сусіди. Загіпнотизовані бетоном іржаві відра. Кубометри цегли, критої руберойдом (поступово псувалися без уваги). Залізобетонні панелі, поскладані одна на одну через поперечну дошку, кородували і кришилися. Складалося враження, що господарі всього цього будівельного добра просто зникли безвісти.

На периферії Мідних Буків (у напрямку левад понад річкою) пустували цілі квартали таких недобудов. Туди ніхто зі старших без потреби «позичити», наприклад, тачку піску, не заглядав. Безлюддя панувало там, тільки вітри вили в порожніх стінах. Для нас не було кращого місця, де прогулювати уроки, як піти на ці руїни, спробувати без драбини вилізти на другий поверх чи на стрих. Часто грали у «спецназівців» – на пару поставлених сторчма цеглин клали вузький шматок шиферу. Хто розіб’є ребром долоні більше шматків за раз, той, звісно, крутіший «спецназівець». Фєдя Круговий, наприклад, міг ламати шифер навіть головою.

Там же, на будовах, ми курили сигарети і бухали вино. Нуднуваті розваги, вони швидко приїлись. Я б навіть клей уже нюхав, лиш би щось діялося. Та от – незручно перед продавцем. Що я йому скажу? «Дайте тюбик «Моменту», тато хтіли си мешта заклеїти»? У Мідних Буках кожен знає, навіщо підлітку «Момент».

Гаразд, признаюся, раз таки нюхав, з пацанами. Але вам не раджу.

Подібне безцільне валанцання тривало досить довго, і я встиг зростися з думкою, що я – ватажок придурків. Це мені імпонувало. У цьому була своя жила, хто би що не казав.

Одного разу, коли ми прогулювали школу на віддаленій будові, ми заговорили «про це». Наші розмови були завше так чи інак пронизані темою сексу. Ми або говорили «про це», або висловлювалися словами, які на це наштовхували: «вона мене заїбала», «хай засуне собі в жопу», «та я в рот їбав цю хуйню…» і т. д. Врешті, недопалками малювали на шлакоблоках оці «жопи», «залупи» та інші банальні, по суті, речі.