Любко Дереш - Намір

Вам ніколи не спадало на думку запитання, хто малює непристойності, які часто побачиш у нас на стінах? Та ж такі от, як ми, і малюють!

Мені, наприклад, подібне хуліганство подобалося. Я відчував, що можу зобразити не просто символ – орган там чи якийсь акт. Я малював цілі етюди. Як первісний художник. Вони ще й досі є десь там, у Мідних Буках. Впевнений, до цих будівель вже ніколи не повернуться майстри та ґазди, і ніхто мої панно не заштукатурить, ура.

У цей день зі мною були Сєрий-косий, Фєдя, Вітька, Слон і ще два відморозки з Б-класу. Був кінець квітня, ми всі у сорочках на короткий рукав. А що було справді спекотно, ми полізли у підвал. Там, на земляному долі, стояли стоси цегол, що слугували нам за кріселка (у мене, наприклад, там був цілий «трон»). Кому не вистачало цегли і було ліньки йти за нею надвір, той сидів навпочіпки. Ну, як ото Сєрий.

Усе почалося з мене. Я похвалився, що минулої дискотеки мені дала одна мала.

– Надя? – спитали мене. Усі знали про наші ліричні стосунки, за що навіть прозвали мене «рамантіком».

– Надя, – підтвердив я.

Більше ніхто з компанії похвалитися чимось подібним не міг, і розмова на цьому би й скінчилася. Одначе Сєрий-косий хитро примружився і взявся переказувати нам історію, котра трапилася з його двоюрідним братом. Братан його, виявляється, вчився у Львові в бурсі і був нашого віку. Разом зі ще одним ушльопком вони конкретно замацали «яку-та тьолку».

Слон – він сидів на цеглі навпроти мене – поцікавився, як вони її замацали.

Сєрий розказав, що замацали її «канкрєтно». Мовляв, не просто розстібнули ліфон, а в натурі, бля, здерли трулі і кинули їй на грудак по палочці.

– А тьола шо? – спитав пацик із Б-класу, котрий циганкуватіший.

Сєрий сказав, що тьола спершу видиралася, але, коли його брат витягнув свою махіну, у дури все потекло, і вона аж пищала, так хотіла, щоби їй вставили. Сєрий емоційно, ніби сам був свідком того, доповів, як тьола «брала в рот», «давала в зад» і як вони їй «спустили на риляк». Розказуючи це, Сєрий аж здригався – він взагалі весь такий дриганий, нервовий, неприємний – а ще тема така, гидко було дивитися на нього.

– Такі діла, – підсумував косий. – І то пацани нашого віку! – додав він і поправив щось у майтках.

Тут усі почали обговорювати спершу пацанів, які в натурі безбашенні, потім тьолку, яка своєю поведінкою підтвердила, що всі з її породи – мокрощьолки і давалки.

Врешті пацани задумалися над можливістю повторити (гіпотетично) подібну процедуру, хе-хе, власними силами. А що ми – не мужики? Наприклад, хе-хе, завтра – підстерегти якусь дирку, що вийде на уроці в туалет, і зробити все по-бистрому, кинути чисто по палочці, хе-хе, «для галочки». Двоє тримають за руки, двоє за ноги, а один – кайфує. Сєрий порахував, що нас для такої операції навіть більше, ніж треба.

Слон так захопився, що басом протрубив:

– Пацани, а чо’ не нині? Піти прямо зараз у школу, підстерегти якусь дуру. Двоє за руки, двоє за ноги, один кайфує. А потім тьола сама допре, шо це тєма, і буде їм щодня давати.

– Тоді валимо! – махнув рукою Фєдя, який усе це уважно слухав (я його недолюблював – вічно він хотів бути камандіром там, де вже командував я).

Такого рішучого заклику пацани не сподівалися, тому всі переглянулися. Фєдя повторив:

– Валимо на тьолок! Хто зі мною?

Слон – той піднявся, Сєрий піднявся, Вітька – типу, не знає ще. Бачу, два сцикуни з Б-класу стушувалися. Вони зрозуміли, що решта наміряється зробити це серйозно – просто зараз піти і трахнути якусь малявку – і ніхто не почув у цьому чогось неправильного. Сцикуни промукали щось невиразне, явно стали почуватися тут незручно.

– А ти? – спитав Федя у мене.

– А шо я? – спитав я дурним голосом, бо не міг догнати, що від мене в ту хвилю хочуть.

І тут я, властиво, згадав про себе. Опам’ятався.

– Зараз-зараз… Так ви шо… в натурі ?!. – спитав я, мов не своїм ротом. – В натурі хочете піти зараз когось трахати?!

Пацани стояли наді мною, а я все ще сидів на своєму «троні». Ті, що пристали на пропозицію Сєрого, дивилися на мене насмішкувато. Фєдя – той особливо.

– Та він, пацани, боїться. І про Надю він, оказується, напиздів був.

Я дивився на них, не розуміючи. І навіть слова про Надю пропустив повз вуха, а то би вже з кулаками поліз.

Стоп-стоп-стоп. Невже вони справді йдуть… чи тільки одне одного на понт беруть?

Пацани, посміюючись і переглядаючись, почали вилазити по одному через віконце на світло. Кожен вважав за потрібне глянути на мене з легкою зверхністю.