Любко Дереш - Намір

Дивлячись на своє життя в масштабі один до тисячі, погоджуюсь: прихід пам’яті став потрясінням . Цілих півроку я ходив під враженням, сильним враженням, дитячим, зачарованим враженням. Півроку для мене – справді дуже довго. Мабуть, так само довго я би міг звикати, скажімо, до початку повноцінного статевого життя.

Хоча ні, до фантастичної пам’яті я звикав набагато довше. Бо, коли статеве життя таки розпочалося, сам факт, що я вже це саме, ворохобив трохи більше місяця. Далі воно стало… рутиною, чи як? Новою, приємною темою для дій та роздумів. Сунув туди, порснув сюди, ха-ха, от і натрахались. Весело, авжеж… але звично.

А тут усе по-іншому. Врочисто якось. Навіть дещо таємничо, як недосліджений мішок із подарунками.

Є в людини певний особливий стан. Коли щось крутиться на язиці, а людина ніяк не може згадати. Здається, ось-ось – і вона це вхопить… Але наразі між людиною і спогадом – оце предивне відчуття, схоже на лоскіт.

Для того щоби пригадати щось серйозне, я мушу викликати в собі це лоскотання. Воно обіймає мене всього, з голови до п’ят. Часом ледь чутно, а деколи аж до болю нудотно. Чомусь нав’язується паралель з онімілим органом. Знаєте, як терпне нога, коли її відсидіти? Деколи так німіє, що хоч голкою коли – жодної реакції. Зате коли до ноги повертається чутливість, у ній з’являються сильні й настільки ж малоприємні відчуття.

Це, зрозуміло, метафора. Коли я звертаюся до пам’яті, то наче посилаю вольовий сигнал у певний занімілий орган: «Слухай команду!» Від того, наскільки сильний цей вольовий імпульс, і залежить успішність пригадування. Головне – це правильний тон, тон наказу, якого неможливо ослухатися ні мені, ні пам’яті. Якщо в моєму наказі буде хоч крапелька невпевненості чи очікування, все – команда не спрацює.

Деколи забуваю, що всякі порівняння тільки порівняння. І починаю фантазувати: а що, як справді існує такий невидимий орган – пам’ять? Який у ході еволюції втратив своє функціональне значення, ну, як апендикс.

Та що там орган – людська пам’ять потягне на цілу систему. Система травлення є, система кровообігу теж є, а тут – система пам’яті, з центрами та периферією, з каналами зв’язку, циклами та циркуляціями. Тільки циркулює в цій системі не кров і лімфа, а що?

Ну, я думаю, кожен здогадався.

А взагалі, я почав говорити про те, що не знаю, куди цю систему пам’яті втулити. Вірніше, чим би її таким корисним завантажити, щоби самому розслабитися.

Пам’ять здоровсько виручила мене із навчанням, про що я вже казав. Якби не потрібно було сидіти на уроках, я б узагалі не мав чим зайнятися. Уроків я не вчив – нащо? Проглянув, переказав, і всі діла. Книжок не читав – нецікаво. Приходила думка, що непогано було би вчити мови. Вивчити багато-багато мов. Можливо, навіть усі мови світу… Я думаю, з моєю пам’яттю я би міг постаратися і штук отак сімнадцять-двадцять-тридцять-сорок би опанував. Але якось воно було ліньки шукати підручники, гортати їх. Несерйозно це, несерйозно.

Залишалося лазити по місту, байдикувати. Ну, там, у футбола поганяти, у «квадрат» на виліт з товаришами пограти. Ніби й добре все…

Не раз лежав собі так перед сном і думав – як воно в мене в один момент усе щасливо склалося. Фактично, ціле життя вже наперед прояснилось і вирішилось. У школі більше напрягатися не треба. Вдома нічого страшного робити не примушують: стайня – город – хата. Виросту – піду в армію. А потім піду працювати в цирк. Такому, як я, – одна дорога, в клоуни.

Я, звичайно, буду не простим клоуном, а з секретом. Буду клоуном-мнемоуном. Чи то пак, клоніком-мнемоніком.

Ні, бути блазнем із такими даними – це попуск. Навпаки, стану серйозним. Буду виходити на арену в піджачку зі шкіряними латками на ліктях, в окулярах – ніби дуже розумний. Конферансьє оголошуватиме, як у тому анекдоті: «А зараз – людина із феноменальною пам’яттю!» Чув, такі трюки вже колись робилися. Були всякі унікуми, запам’ятовували таблиці з цифрами. Теж мені, здивували.

Я навіть придумав собі номер. Виходжу на сцену у своєму фірмовому піджачку, а за мною асистентка в трико вивозить шафу з книжками. Запрошується хтось із глядачів, хто на власний вибір пропонує мені таку-то сторінку з такої-то книжки процитувати напам’ять. Я раз – книжечку перегорнув – і давай строчити. Впевнений, це було б шикарно.

Попри неабияку здатність розбазікувати секрети, у деяких речах я принципово дотримувався таємності. Можливо, саме тому я не розповідав нікому з близьких про свої дарування всерйоз. Шила в мішку не сховаєш: у сім’ї знали, що в мене гостра пам’ять, але нічого поза тим. Тільки тато постійно бурчав, щоб я читав більше, бо хороню в собі талант. «Хе-хе, – думав я, – що ви там знаєте про талант!»