Любко Дереш: Намір

І такі дива постійно, по-стій-но .

Отож, особливо готуватися до екзамену я серця не мав. Звечора лише переглянув відповіді на білети. Після того дивного заходу сонця (то все-таки побачив я його чи ні?) я взагалі почувався не в своїй тарілці. Щось відбувалося, та я не встигав спостерегти що.

З невиразними передчуттями ліг спати. Бачив, як завжди, багато снів, з польотами, погонями й крутими спецефектами. Як ліг, так і прокинувся – не забув жодного сновидіння, усе йшло суцільним потоком подій та переміщень. Кожного разу, коли матерія сновидіння ставала особливо яскравою, я пригадував, що це тільки сон. При цьому, не прокидаючись, посміювався із батьків: он вони сплять за стіною і навіть не знають, що тут у їхньої дитини отакі пригоди. І це було дивно, таке зі мною вперше.

Прокинувся ще перед сьомою, і це теж мене здивувало. Здавалося, виспався так, що снам уже не залишалося місця, і вони випхали мене на поверхню.

Тато, мама, сеструха і брат ще хропіли. Особливо гучно – тато і сестра. Я тинявся порожньою хатою, аж вийшов надвір. Зранку в горах холодно, але я люблю холод. Голий вище пояса, ходив довкола хати, видивлявся в лісі пояснень своєму незвичному самопочуттю: чи то радість, чи то сльози – аж голова крутилася. Але ліс не прояснив мені нічого, я лише намочив у росі кеди. Сонце пропікало холодне повітря, і я знав, що сьогодні буде спекотно.

А потім із вікна висунулася Неля, моя старша сестра, і покликала їсти.

Тільки перед школою я усвідомив, що йду на свій перший екзамен і при цьому ні чорта не знаю . Стало страшно, у животі замлоїло, і захотілося «по-великому». Подумав: а що, як сісти «орлом» під вікном директора? Це повернуло мені браваду, заодно й нагадало про умовність усіх на світі директорів та екзаменів.

От я й прийшов до класу. Всі були хрумкенькі, пахнючі та збентежені. Я теж був збентежений – але в мокрих кедах, з налиплими парашутиками кульбаби (хоч мама й наказувала не бігти через луку), я ставив святкову свіжість однокласників під загрозу. Мама наламала мені півоній, щоби я подарував керівничці. Мої півонії були без целофану. Я зрадів, що мама не послухала Нелі – та, не без єхидства, радила загорнути квіти в газету. Діти, котрі не мали біля хати квітника, мусили купувати букети на базарі. Чомусь їм здавалося, що квіти в целофані – це престижніше, ніж у газеті.

Без зайвих слів я поклав півонії перед викладачкою і сів на першу парту. Я був прагматичним до краю. Вирішив, аніж маю витрачати ранок на дурні екзамени, краще відразу зізнаюся, що не готовий. Мене спитають: «А що ти, Петре, взагалі знаєш?» А я скажу: «Знаю сімнадцятий білет, там, де про синоніми й антоніми». «І все?» – спитають не без задоволення. А я скажу, що мені, звісно, прикро, але чим хата багата. І поставлять мені, безталанному, трієчку, а я, окрилений, помчу додому, наїмся налисників з трускавками і побіжу на скелі.

Або, може, все буде навіть так: я витягну сімнадцятий білет і розповім все напам’ять і без пам’яті, як нас навчили.

Або навіть і не так: я витягую якийсь там четвертий білет або двадцять другий (найстрашніший) і починаю горланити: «Не може бути! Я хотів сімнадцятий!» Кера зірветься, скаже, як ти себе поводиш , а я буду тупати ногами і верещати: «Сімнадцятий! Я сказав, СІМНАДЦЯТИЙ!»

Цікаві варіанти, особливо останній. Але він може вдатися, хіба якщо кера вийде і залишиться тільки асистент, Людмила Миколаївна. Вона людина слабка, без стрижня – не те що кера. Тим паче, наш клас Людмила Миколаївна не вчила і про мене могла тільки чути. Так що можна сфорсувати.

А з керою не вийде. Потай ми з нею на ножах уже другий рік, ще від історії з парасолями.

Усі, хто не увійшов до першої п’ятірки, вийшли з класу. П’ятеро хоробрих – я серед них – по черзі тягнули білети. Мені попався одинадцятий, де про «не» з дієсловами і без та іменник як частину мови. Я міг відповідати без підготовки – до чого це мені готуватися, цікаво? Про іменник я мав дуже нечіткі уявлення. Він асоціювався в мене з кудлатою твариною без переду і заду, яка могла часом зітхнути. Якийсь пекінес.

Без вагань я сів перед викладачками і подивився їм в очі, прямо як Кашпіровський.

– Який білет, П’яточкін?

– Одинадцятий.

Запанувала незручна мовчанка, наче між нами намічався інтим.

– «Не» з дієсловами пишеться окремо, – ляпнув я і прикусив язик: хто ж такі козирі кидає?

– Угу… Ще. І не вилуплюйся так на мене.

Знову побожна пауза, схожа до тієї, коли заходиш витягти з-під матраца «Пан плюс пані», а там бабця молиться, бо в тебе, бачте, над ліжком найліпший образ у цілій хаті.