Любко Дереш - Трохи пітьми

Однак перед моїм днем народження дядя Валєра сказав:

«Кицька, я тебе хочу навчити одного фокуса».

«Якого, дядь Валєра?»

Дядя Валєра сказав, що цього фокуса його навчили в моєму приблизно віці люди, з якими він зараз вчиться у школі.

«Дядя Валєра, а хіба дорослі ходять до школи?»

На що той посміхнувся у вуса і сказав, що йому досі сім років.

Надвечір того спекотного дня ми пішли з дядьою Валєрою в гори. Дорога була важкою, за околицями містечка в повітрі повисла імла. Ми проминули Шайтанове озеро і вилізли на якесь узгір’я вже затемна. Дядя Валєра сказав, що він навчить мене фокуса завтра зранку, а зараз потрібно спати.

Я пам’ятаю, що тільки-но дядя закутав мене в кусючий овечий коц, як зразу треба було вставати. Надворі було ще темно і навіть пташки ще спали. Дядя Валєра робив ранкову зарядку, присідав і махав руками.

Зійшло сонце, забарвивши все в ніжний перламутровий колір. Ми поснідали солодкою булкою халою з маком і помідорами з сіллю.

«А тепер, кицька, – сказав дядя Валєра, – ти повинна змусити сонце потемніти».

«Як це, дядь?»

«Просто сиди собі і дозволь сонцю потемніти, ніби воно темніє саме собою. Але насправді ти будеш знати, що воно темніє через тебе».

Я заплющила очі, розплющила їх, але сонце не темніло.

Дядя Валєра розсміявся.

«Терплячішою треба бути, кицька», – сказав він і сів на траву в мене за спиною. Тепер я не бачила його, а тільки чула його голос.

«Ну ж бо, пробуй знову».

Я заплющувала очі й уявляла, ніби сонце темніє, розплющувала – але воно як світило, так і світить на небі. Мені здавалося нерозумним сподіватися на те, що така яскрава і недосяжна річ може потемніти, але дядько змушував робити спроби знову і знову.

«Неможливих речей немає. Є недостатня кількість спроб».

Але в мене нічого не виходило.

Дядя Валєра втішив мене, що зразу воно й не буде виходити, після чого закурив таку їдку папіросу, що аж сам закашлявся. Здавалось, я його більше не цікавила – дядя Валєра, босий, сидів по-турецьки на кам’янистій землі, і весь віддався хіба втягуванню дивовижно білого і густого диму з цигарки та позиранню на сонце.

Я наділа панамку, бо сонце почало припікати. Раптово мені самій захотілося пригасити на кілька хвилин сонце, щоб не було так жарко. Я сіла так, як сидів дядя Валєра – боса, по-турецьки, – натягнула на коліна плаття і знову почала «гасити сонце».

«Дядя Валєра, а що ти куриш?»

«Я не курю. Я торкаю небо».

«А нащо ти його торкаєш ?» – спитала я, лише трохи здивована такою відповіддю.

«Тоді мені легше дотягнутись до сонця».

Я обдумала його слова і чомусь вирішила, що коли сама зможу дотягнутись до сонця, мені буде легше погасити його. Я попросила дядю Валєру дати мені доторкнутися сухого неба.

«Рано тобі ще небо торкати», – сказав дядя і знову глибоко вдихнув дивовижного, білого, як молоко, диму.

«Ну дядь-а-а… Ну дай!»

«Мала ще ти».

«Ну дядь-а-а… ну да-ай! Ну мені вже чотири буде післязавтра. Мені вже можна неба торкатися».

«Сказав – ні».

«Ну дядь-а-а, у мене день народження скоро», – нила я, бо чомусь дуже захотіла «доторкнутися неба». – Ти ж мені торт дарувати не будеш?»

«Не буду», – погодився дядя.

«Ну тоді да-а-ай неба!»

Дядя підвів очі.

«Ну добре, кицька. Але ти за це мусиш поцілувати мене».

«Поцілувати?».

«Так. У губи».

Я завмерла, бо відчула тут якусь заборонену гру.

«Злякалась?»

«Чого це злякалась? Не злякалась».

«Тоді ходи сюди, кицька».

Я, не взуваючи твердих сандалів, підбігла до нього і сіла навпроти.

«Коли я затягнуся, ти видихнеш усе повітря. Потім відкриєш рот, а носа затиснеш пальцями. Тоді я дам тобі трохи небес. Усікла?»

Я подумала й кивнула.

Дядя Валєра зробив глибоку і довгу затяжку й показав мені, щоби я видихнула повітря. Я видихнула і завмерла, не знаючи, що робити далі. Дядя Валєра нахилився до мене. Його очі блищали, як два скельця. Він дивився прямо мені в очі, і я раптом відчула, що голова моя пішла обертом. Його губи наблизились до моїх, і дві велетенські долоні стиснули мою голову, а дяді Валєрині потріскані губи притиснулися до моїх. І тут мені забракло повітря, але руки дяді Валєри не дали моїй голові смикнутися. Гарячий осінній дим увірвався мені в легені прямо з дяді Валєриного рота. Дим був таким пекучим і різким, що мої груди мовби обпекло вогнем. Я відсахнулася від дяді Валєри і почала страшно кашляти. Такого приступу кашлю я не мала, навіть коли хворіла взимку. Не знаю, що зі мною робилося, та поки я кашляла, здавалося, ніби повз мене минає вічність.