Любко Дереш - Трохи пітьми

Нарешті в мене всередині трохи заспокоїлось. І на цілому світі раптом завмерли всі-всі звуки, залишилася тільки велетенська, мов небо, тиша.

«От тепер ти зможеш загасити сонце», – сказав дядя Валєра.

Я витерла губи від дядькової слини. Але руки були мов не мої – ватяні й важкі. Я чомусь подумала, що руки наїлися сонця і зараз сито сплять.

«Давай, кицька, загаси сонце».

Я заплющила очі й почала гасити його, як це робила раніше. Крізь повіки просвічувалось сонячне проміння, й від нього на внутрішній стороні фантазії замайоріли захоплюючі мультики. Я намагалася зрозуміти, про що ці мультики, але і їх персонажі, й сюжети були на диво абстрактними. Я розплющила очі й побачила, що сонячне світло стало ніби трохи тьмянішим.

«У тебе вже виходить, – сказав дядя, – але продовжуй. Загаси його повністю».

Моє серце забилося хутчіше. Я напружилася ще трохи. Мені здавалося, ніби я бачу із заплющеними очима. Не розплющуючи очей, я повернула голову і – дивовижно! – побачила дядю Валєру, як він усміхається.

Я продовжила гасити сонце, відчуваючи, що справа зрушилася з місця.

Зненацька моє тіло обійняв такий крижаний вітер, що я виринула з якогось напівсну, змістом якого було моє неперервне, й за силою ні з чим не зіставне бажання загасити сонце. Я розкрила очі й побачила, що світ занурився в напівморок. Ураз замовкли всі пташки, цвіркуни. Тільки десь дуже далеко валували собаки. Моє серце охопило неймовірне почуття жаху.

«Що я наробила!»

Мені стало так тривожно й моторошно, що по руках забігали мурашки.

«Тобі це вдалося, кицька», – тихо мовив дядя Валєра.

«Дядя Валєра, дивіться, що я наробила! Я не хотіла!»

Зробилося ще темніше. Стало холодно, як уночі. Мені зробилося лячно, як ніколи, я зрозуміла, що накоїла непоправне, і заплакала.

Боже, я загубила цілий світ! Тепер весь світ загине без сонця!

З’явися, благаю, з’явися, молилася я до сонця, але ставало тільки темніше й холодніше. Я відчула, що на моїх плечах зараз лежить відповідальність за всесвітнє лихо. Люди мені цього не вибачать! Що мені тепер скажуть мама, тато, бабуся?

«Це все ти мене намовив!» – верескнула я до дяді Валєри.

«Ні, кицька, ти сама цього хотіла. І воно – бачиш – сталося! Тепер ти чарівниця!»

«Я зла! Через тебе я стала зла! – скрикнула я. – Я тобі цього не прощу! Це ти мене змусив!»

Я вже ридала на повний голос. А потім щось ніби штовхнуло мене – я вибігла на сам краєчок обриву і розвернулася до дяді:

«Дядя, це все ти винен! Не я!»

І, не вагаючись, стрибнула зі скелі вниз.

Лорна замовчала.

Я дуже добре встигла вивчити синці в неї під очима, вивчила все її обличчя напам’ять. Тепер я розуміла її обличчя. Як єгиптолог розуміє кам’яні таблички, так я розуміла її риси. Може, у деяких нюансах я не була впевнена, що означає цей чи той ієрогліф, але історію, що стояли за ними всіма , я щойно почула.

Ні слова не кажучи, Лорна повела мене в ліжко, і ми завалилися спати.

Йобане чмо в той вечір і ніч нас не турбувало.

Я подивилася на Віру, чи вона ще не спить. Віра втупила погляд у кутик намету. Мабуть, моя історія її нагрузила.

– Ти не шкодуєш, що погодилася слухати мене? – спитала я.

– Що ти, котику. Мені треба трохи часу переварити це. Я просто… ніби в транс якийсь увійшла. Але я рада, що ти не побоялася мені розказати це.

Я кивнула.

– Це ще не кінець. Але я мушу трохи перепочити. Ці спогади забирають усі сили.

– Тоді пішли поїмо?

Дощ припинив шурхотіти об тент, відчувалося, що надворі вже сяє сонячне проміння. Я з неохото розстебнула нагрітий ізсередини спальник, одягла штани.

– Жанно?

Я обернулася до Віки… тобто Віри. Вона швидко поцілувала мене в губи і першою вилізла з намету. А я на хвилю відчула себе дивно. Наче все було химерним гарячковим сном, і насправді я – Йостек, у мене температура, я не можу заснути, кручуся, мучуся. Де ти, Йостеку?.. Стискається серце.

Від згадки про Жанну в мене стискається серце. Я від самого ранку намагався бігати туди-сюди по Шипоту, аби розвіяти важкі думки. Мене непокоїть Лорна. Я хочу знайти її й поговорити з нею про Жанну. Нарешті час це зробити.

Заглядаю до наших учорашніх друзів-панків. Вони у важкому похміллі, навіть не мають сил привітатися вголос. Незважаючи на їхню хворобу, я став добиватися правди про вчорашнє. Заговорив з тим хлопчиськом на прізвисько Цой. Спитав його, що тут учора творилося, бо, мовляв, дівчата нічого не хочуть розповісти.

Цой, важкий та кислий, втомлено сідає на пеньок і закурює, нарешті починає кволо оповідати, як Лорна хапала траву. Спершу, каже, ніби нічого, реготала, як усі… а потім почала говорити, що вона з духами спілкується.