Любко Дереш - Трохи пітьми

Я сіла на диван поруч із довгокосою білявкою з густо обведеними тушшю очима. Білявка була вся в чорному, тільки міні-спідничка була дитячої рожевої барви. Ця наївна спідничка разюче контрастувала і з важкою косметикою білявки, і з її чорними капронами в сіточку. Раптом я злякалася цієї дівчини. Мені здалося, що вона трохи не в собі.

– Привіт, я Жанна, – мовила я неголосно до білявки.

Та якось дивно посміхнулася, і проігнорувавши звертання, почала говорити з хлопцем, що сидів на фотелі. « Сука» , – подумала я.

– Тобі скільки? – спитав мене «відьмак», набираючи в черговий шприц розчин.

– Два, – відповіла за мене Лорна.

Старший глянув на неї й продовжив справу. Раптом я подумала, що насправді йому не п’ятдесят, а, можливо, тільки тридцять п’ять, просто він забагато перепробував різної хімії. По черзі чоловік вводив кетамін усім присутнім. Тут я побачила, як колють у плече. Вколоті зразу ж відкидалися на спинку канапи чи фотеля й закурювали. Мене поставили передостанньою. Я довго розтирала передпліччя і чомусь думала, що приходу все нема та й нема, можливо, мене на цей раз не торкне. У той час старший проробляв дивну маніпуляцію. Спершу він вколов собі кетамін у плече, а далі почав швидко намацувати голкою вену. Побачивши, що я дивлюся, він сказав:

– Кубик у м’ясо, кубик по вені.

Одразу ж я відчула, як мене загрібає з нелюдською силою. Повторився кетаміновий свист. Я тримала очі заплющеними, та все одно бачила, як плавно грузне моє тіло в канапу, на якій сиджу. Так само плавно роз’їжджалися, розпливалися всі речі навколо. Замість них залишалося щось чітке, оформлене, виразне – але абсолютно не пристосоване для словесного опису. Якби час був піском, а море – часом, я сказала б, що кетамін – це буря в пустелі на дні океану.

Як і минулого разу, десь хвилин через сорок я почала усвідомлювати, що насправді моє тіло лежить на канапі в підозрілій квартирі. Хоча слово «насправді» все ще було далеким від категоричності.

Решта народу теж почали ворушитися. Мені хотілося ригати. Побігла в туалет і довго-довго вибльовувала із себе сніданок, спожитий в університетській «корчмі».

Далі ми сиділи, майже без руху, і курили.

Поступово здатність до мовлення повернулася, і вони почали говорити (я слухала). Розмова відбувалася ніби між двома сторонами. По один бік Лорна, по інший – решта. Для мене це було показником її влади, сили: мовляв, одна вона коштує більше, ніж усі вони разом узяті.

Тільки старий і я мовчали. Але те, що ми мовчали обоє, не передбачало, що я таки зможу зараз взяти й заговорити. Старий був органічною частиною товариства. Я була чужою.

Лорну стали питати про мене, так наче мене тут не було. Наче я вийшла в туалет і вони пліткують про мене.

– Вона шо, дура? – спитав один із хлопців.

– Не твоя справа, урод.

– А чо’ в неї такий прибацаний вигляд?

– На себе подивися, довбойоб. Вона внутрішньо вільна людина.

Ці слова були прийняті товариством під колючий смішок. Мені захотілося щось зробити – піти звідси або принаймні перевести розмову на іншу тему.

– Я пойняла! – раптом озвалася білявка, що не захотіла зі мною знайомитись. – Лорна хоче з неї зробити таку ж чокнуту, як вона сама. Правда, Лорно?

– Вона буде внутрішньо вільною, як і я. Ви всі в гріху. Та вам цього не зрозуміти.

Людиська при цих словах уже відкрито розреготалися.

– Ну ти, Лорно, даєш, – сказав один пересмішник. – І який у неї поступ? Вільна вже вона внутрішньо чи ні?

Лорна подивилася на мене, а потім на них. Я була в шоці від цих людей. Як вони ставляться до мене? Як вони ставляться до Лорни? За кого нас вони мають? Мені було ясно: вони глузують з Лорни, а Лорна – з них. Але кожен – на своєму рівні. Тому жодна зі сторін не помічає цього.

– Можете перевірити її, – сказала Лорна. – Перевірте, наскільки вона вільна. Хулі я вам буду говорити?

– Слухайте, я придумала, – стрепенулася та сама неприємна, зазнана білявка, до якої я потроху починала чути справжню ненависть. – Давайте цій дурі придумаємо якесь завдання. Лорно, можна вона зробить якесь наше завдання?

Цього я вже не витримала.

– Ей… Та перестаньте… Не можна так себе поводити… – сказала я, і на хвилю в кімнаті запала мовчанка.

– Ох, ніфіга ж собі! Воно вміє говорити! – присвиснув у здивуванні один із хлопців. Я відчула: от зараз не втримаюся і зроблю щось божевільне… Мною колотило від страху, образи… і від люті. « Я не буду плакати , – говорила я собі, – вони не побачать моєї слабкості» .