Любко Дереш - Трохи пітьми

Аж тут повіяв холодний вітерець. У ньому ще відчувався запах зими. Сонце, коли я випірнув з мрій, уже зайшло. І пустир раптово наїжачився на мене. Я роззирнувся, і щойно тепер зауважив, що зайшов десь глибоко на болота. Кумкали жабки, але їхні голоси перестали в мені ростити радість. Навпаки, чулася в тому кумканні якась ворожість. Жаби були вдома, їм не треба було кудись бігти. А я тут гість. Мені ще до автобуса і ним добиратися.

Я спохопився, глянув на годинник. До останнього автобуса залишилося сім хвилин.

Я в темпі почав вибиратися з тієї діри. Повертався назад тим самим маршрутом – спершу прямо, потім направо, оминаючи деревця. Пустище поросло невисокими чагарями, чи то глодом, чи то бузиною. Але ж кущі все’дно були вищі за мене, і ховали від очей чотириповерхові заводські мури, широкі труби. Доводилося поспіхом лавірувати. От же ж, невдаха, забрів у хащі. Я був такий сердитий на цей пустир, аж пінився.

Стрімко насувалися сутінки. Навесні, самі знаєте, темінь рання й сліпа. І коли вона наскочила, я вже не намагався вибирати стежку. Я панічно ломився навмання, мріючи тільки, щоби автобус, як воно бувало, затримався…

– Страшно, – кидає Йостек, поки Алік зволожує горло кавою.

– Авжеж, страшно. Беручи до уваги той факт, що я таки заблукав. – Алік усміхається. – Мені вистачило приблизно сорок хвилин блуканини в темряві, щоби я почав волати по допомогу. Але, звісно, це не мало сенсу. Безлюдне місце, розумієте? Я збагнув, що надто глибоко зайшов у це пустище. Завод і так стояв на краю міста, а далі самі чагарі та болота. Ноги в мене промокли, я подер собі куртку, ще й щоку подряпав, добре, хоч очі окулярами були захищені… Так, знаєте, гілка цьвохнула, міг і без ока лишитися. Ви не знаєте, яке це відчуття – заблукати поруч із домівкою. Рідним заводом.

– Треба було йти на світло міста! – радить Йостек. – Місто ж повинно давати заграву!

– Я не бачив заграви. Я взагалі був, мов сліпий, тільки злився на себе. Почався дощ. Такий противний дощик, від якого я наскрізь промок. Біля мене тріснула гілка, і я почав плакати, благав не чіпати мене. Стільки нового про себе довідався… А це, певне, всього-то якась пташка була, ну, може, пес який. А я так плакав. Гм… Потім люди розказували мені, що в цих болотах можна було не тільки мешта загубити, можна було самому бовкнутися. Ах, забув сказати – болото засмоктало мені мешта. Це був перший день тієї весни, що видався достатньо сухим. І зранку я вирішив узути мешти. Це ж треба так…

Десь біля другої ночі я здався. Просто сів під деревцем, закутався в куртку і спробував задрімати.

– Споримо, – втручається Лорна, – споримо, ти заночував під своєю магнолією?

Алік криво посміхається.

– Ні, не під нею. Але досить близько, щоби зрозуміти про цей світ кілька важливих речей. На світанку я легко вийшов на дорогу і там мене підібрав автобус. Я багато про що думав, поки ним їхав. За вікном падав дощ, шибав по шибах. А я за ніч добре дізнався, як це, коли дощ січе просто по голові. Вдома я поїв, вимився, привів себе до порядку. Хотів було розхворітися, взяти лікарняне, але мені нічого не боліло. Тоді поїхав знову на завод, написав заяву і за день звільнився звідти.

– А чого ти звільнився? Образився? – питає тихеньким голосом Жанна і скашлює.

– Ні, не через це… Хоча й емоції теж вплинули… я не знаю, Жанно… Просто дійсно відчув – закінчився певний період мого життя. Я не міг більше жити так, як раніше. Я мусив щось кардинально поміняти. Ну, і пішов із заводу. Після цього в мене зовсім не залишилося знайомих – усі ж заводські були. І це теж було добре. Бо ніщо більше не пов’язувало мене із колишнім життям, розумієте? Я просто став іншим після такої прогулянки. Не кращим, ні. Просто іншим, ніж був. Тимчасово я влаштувався двірником при кінотеатрі. Працював якийсь час там. А потім померла мати, я її поховав, продав квартиру і переїхав на село, у стару хату. Де й живу по цей день.

Лорна питає:

– А чого ти приїхав на фестиваль? У чому твій прикол?

– А-а-а, до приколу тоді ще було далеко. Хоча… гаразд, розказувати, то розказувати.

– Так-от, я замешкав сам у будинку, де колись народився. Ні з ким не спілкувався, займався тільки городом, почав розводити кроликів. Ну, були деякі книжки, самвидав… Деякі люди знайшлися, які цим цікавились і мені давали. Ви ж, може, знаєте, у вісімдесятих таке все стало доступнішим – східні вчення, парапсихологія. Я потроху займався цим. Працював із рамкою, з біополем. Потім відчув, що маю силу зцілювати людей на відстані…