Любко Дереш - Трохи пітьми

Тут я мушу трохи пояснити. Річ у тім, що я ніколи не заводив собі повноцінної практики як цілитель. Я не приймав нікого і взагалі нікому про свої цілительські здібності не говорив. Щось у моїй натурі опиралося тому, аби робити свій дар товаром. У жодному разі я не шукав публічності. Тісне коло моїх знайомих мене цілком влаштовувало. Тому я вирішив зцілювати хворих дистанційно. Тобто на відстані. Таким чином я зцілив дуже багато людей, між іншим.

– Ну-ну. На відстані, – скептично кидає Йостек. – Мою маму плутяги такі, як ви, «зцілили» по повній програмі.

Алік не звертає уваги.

– Хоч і не ліз нікому на очі, а різні мав пригоди. Запрошували мене всякі «маги» до себе в ордени. Та я – ні, не йшов. Я, знаєте, всю цю їхню «духовність» намагався відштовхнути від себе подалі. Липуче воно якесь.

– А звідки про тебе ці маги довідалися? – цікавиться Лорна.

– Ну як. У нас торсіонний канал зв’язку. Телепатія, по-простому. А ще, кожного четверга о 23-й годині за московським часом, ми проводили спільну медитацію. Всі екстрасенси колишнього Радянського Союзу. Називалася медитація «До Світла». Нею ми оздоровлювали нашу планету, а заодно між собою знайомилися.

– Як у чаті, – гмикає Йостек і хитає головою, мовляв: «Аліку, ви безнадійний».

– Так вони на мене й вишли, ці маги, через канал. Але, кажу ж, я не збирався із ними співпрацювати, бо не хотів особистих контактів. А мене якраз усі шукали і хотіли. Навіть із Ка-Ге-Бе приходили, до себе в психотронку запрошували. Потім, уже при Кравчуку, теж – у «сибазоновий» кликали. Вибачте, може, ви не знаєте? «Сибазонка» – це такий секретний відділ спецслужб, займається психотронною зброєю і дистанційним управлінням свідомістю. Багато чим займається. Псі-генератори всякі, лептонні сканери, щоби думки читати. Вербували всяких чутливих індивідів, деколи навіть просто з вулиці, з метро. Щоби не здуріти від випромінювання всієї цієї апаратури, там, у відділі, всі поголовно «стирчали» на сибазоні.

– От кайф, – мружиться Лорна.

– Та не дуже й кайф, – заперечує Алік. – Там таке шкідливе виробництво – гірше, ніж у нас на заводі в обробному цеху. Безкоштовним молоком не врятуєшся. А від сибазону перш за все страждає печінка. Кальцій вимивається, нервова система виснажується. Людина мізернішає. Повільна деградація, одним словом. Але менше з тим. Не пішов я до них в оператори, хоч і настійливо просили. Є така спеціальність – оператор лептонного генератора. Майже всі оператори потім дивачіли. Ставали агресивними, психотичними створіннями. Багато хто перетворювався на справжніх садистів. Хтось тікав, організовував власні банди. Називали себе «психокілерами». Як згадаю, що тоді діялось… Фу, це гнітюча тема, друзі. Не хочеться мені більше про це…

Я від усього такого прагнув утекти подалі. Тож тому й жив на селі. Поміж люди – у сенсі на колег по спеціальності – виходив тільки по четвергах. А так – городом, кролями займався. Мав собі в хаті три акваріуми, кожної неділі виїздив у Хмельницьк, торгував рибками: цихлідами, дискусами, гурамі різними – блакитними, золотистими, мармуровими, рожевими, двоцятковими. Гурамі – це моя любов, моя пристрасть. А взагалі-то, я мав талант до всяких видів рибок, дуже рідкісних у тім числі – ні в кого вони не розмножувались, а в мене не гірше, як на волі. Мені акваріуми дуже добре стрес знімали, відновлювали енергетику. У селі знали, що я маю гарних рибок, і до мене часто приводили дітей подивитися на ці красоти. А це дійсно, знаєте, як приємно, з акваріумами бавитись? Надворі зима лютує, хуртовини крутить, а ти сидиш собі в теплій кімнаті, на кріселку біля акваріума, і милуєшся: он брабуси суматранські зграями плавають. Он неончики до самочок пристають, невдовзі треба буде відсаджувати для нересту. Гурамі мої улюблені плавають. Зелень підводна буяє, водичка чистенька, компресор бульки пускає. Верхнє світло вимкну собі, тільки крізь акваріуми світиться – сиджу, милуюся. До третьої ночі деколи просиджував.

Якось мене запросили в сільський клуб відновити їм у фойє акваріум на чотириста літрів. Я його почистив, підлатав, молодняк запустив, усе як годиться. Почув про це директор школи і спитав, чи не хотів би я в них живий куток доглядати. Тож я йому не відмовив – і то копійчина. А далі якось викладачка з біології переїхала до міста, то мені запропонували за літо підготуватися, і вже восени я читав восьмикласникам біологію. Добре тоді було. Що називається, знайшов собі тепле місце. Возив дітей на екскурсії, проводив уроки на природі – дуже мене це все підносило духом. Це, далебі, й був у мене розквіт мого зрілого життя, друга молодість. У компанії дітей воно якось не зауважуєш, що вже сам підтоптався добряче. Я ж до своїх учнів, як до рівних, завжди ставився.