Любко Дереш - Трохи пітьми

Алік криво посміхається.

– Я просив на «ти», але вже нехай. Я так… я в селі живу, на городі роблю. Кролів розводжу.

– Шо, все життя? Вам… кгм… тобі десь років п’ятдесят є. Шо, все-все життя отак на городі?

– Ну…

– Ну кажіть, я ж бачу, шо ви шось приховуєте. Ким ви були раніше?

Алік зітхає і знову натягує усміх.

– Взагалі ви, Йостеку, праві. Як сказано в Біблії, «не свідчи ложно». Я екстрасенс.

Всі добряче здивовані. Тільки Йостек ніби й здогадувався.

– Я знав: шось тут не те! Такий чоловік просто так тут би не опинився!

– Та нє. Не треба робити з мене якесь диво. Звичайнісінький собі екстрасенс. Властиво, не просто екстрасенс, а контактер. Тепер просто вже відійшов від цього. З огляду на певні причини. Ви ж не думаєте, що я би просто так приїхав сюди ? Лорна правильно сказала: ми тут не просто, даруйте, язиками почесати зібралися. У мене були вагомі причини приїхати сюди . Тому, якщо вже почали з мене, то можемо поговорити про те, що дійсно нас усіх цікавить. Зокрема, чого ми тут усі зібралися. Не забуваймо, це ж фестиваль… м-м-м-м… фестиваль самогубців, – таки вимовив він. – Це дуже серйозно.

– Правильно, Зубастіку, – озивається Лорна. – Давно пора. А то, бля, сидимо, як дюдіки. Може, стидаєтеся говорити, нашо ви сюди приперлися? Шо, блядь, тіпа у всіх усьо в порядку? Шо, тіпа…

Йостек осмикує Лорну, яка вже заходиться слиною.

– А ти не смикай, Геморойчику. Не чіпай мене, ясно?! Я вже й так спокійна… Але Зубастік тепер має нам усім розказати, хто він за один. Усі мені, блядь, розкажуть, хто вони такі. Всі, я сказала! Більше ніяких хіханьок. По ділу тільки. До речі, то нічого, шо я тебе Зубастіком називаю?

– Нічого.

– Ну, так шо сидиш, їблом торгуєш? Розказуй!

Алік, ніскілечки не шокований тайфуном її прокльонів, потягуюючи каву, розпочинає свою історію.

– Навіть не знаю, за що братися. Певне, розкажу вам одну байку. Як притичину. Принаймні вона мені чимось цінна. Та й іншим теж є над чим подумати… Раз я, цілком випадково, опинився на лекції такого собі Валентина Комарова. Він виступав у нас у червоному кутку. Еге ж, я тоді ще працював на заводі опалювальних систем. Я, знаєте, за освітою інженер. Це вважалося досить пристойною роботою – інженером на заводі. Тим більше займати посаду інженера-конструктора.

Ну, то про лекцію. Зібралося людей чимало, понад сотню – майже весь наш цех. Товариш Комаров, скажу вам, ще раніше, у сімдесятих, написав кілька атеїстичних книжок для дітей старшого шкільного віку. Основна тема його книжок – наукове розвінчання різного роду таємниць та забобонів, які ні-ні, а таки були популярними серед народу. Всілякі там привиди, полтергейсти, інопланетяни – кожен аномальний випадок товариш Комаров міг легко пояснити з наукової точки зору. А це, нагадаю, був час, коли в Союзі почали вилазити на поверхню різні екстрасенси, йоги, різноманітні ворожбити. Усі ці диваки були прекрасною мішенню для публічних викриттів. Валентин Комаров – гроза всіх шарлатанів, які думали, що радянський народ можна безкарно дурити. З нашого часу, то Комаров трохи нагадує мені екзорциста. Ви знаєте, друзі, хто такі екзорцисти?

– Ті, шо чортів виганяють, – каже Лорна. – У мене тьотка тим займалась.

– Точно. Комаров виганяв з народих мас тих самих чортів, тільки в профіль… Ну, як в анекдоті про яйце, те саме, тільки в профіль, ха-ха. Так-от.

І трапилась на тій лекції певна історія.

«На адресу московського планетарію, – розпочав лектор, – надійшов цікавий лист». Його автор повідомляв, що якось у звичайному господарчому магазині він придбав звичайний собі скляний графин. Графин поставили в сервант на полицю, де він і простояв кілька років.

Одного разу господаря несподівано розбудив різкий звук, що нагадував вибух. Стривожений, той скочив з ліжка і побачив, що й справді стався вибух. Вибухнув… графин. На полиці серед розкиданих бокалів і чарок валялися осколки графина.

«Що ж сталося? – з тривогою запитував автор листа. – Чи не чортовиння якесь?»

«Признатися, – признавався лектор, – випадок, наведений у листі, загнав мене у глухий кут. Досі ніколи мені не доводилося чути, щоб самі собою вибухали графини. Я знав, звичайно, що коли в холодну склянку налити окропу, то склянка може луснути. Але ж, судячи з листа, у графин ніхто нічого не наливав і взагалі ніхто його не торкався – він «вибухнув» сам».

Лектор переповів, як він пішов до бібліотеки, переглянув чимало книг з питань технології виготовлення скляних виробів. Але відповіді знайти не зміг. Урешті-решт, довелося звернутися по допомогу до фахівців скляної промисловості. І пояснення таємничого вибуху було знайдено.