Любко Дереш - Трохи пітьми

Лорна насуплена.

– Це шо, місто таке буде? Поясни, бо я так і не вдуплила…

– Ні, це не «місто». Це щось інше. Щось більше. У Біблії сказано, що місто буде зі щирого золота, подібного до чистого скла. І що підвалини його зроблені з каменю: яспису, сапфіру, халкидону, смарагду… Я бачив те «місто», і я, Альберт Пшеничка, говорю вам: це все не так! Зовсім не так! І в той же час – це суща правда, по-інакшому й не скажеш. Те видіння змінило мене назавжди. І я зрозумів, яке важке завдання покладено на мене.

Той голос мав магічну здатність – показувати картини словами . Я питав, як це може бути, що він говорить слова, а я бачу картини. На що голос мені відповідав, що саме в такий спосіб Господь творив і творить землю, і так само постане Новий Єрусалим – зі слів, принесених нами. Я спитав, звідки я знатиму потрібні слова, на що голос пояснив, що має настати Та Година, після якої я почну чути Істинні Імена, тобто слова, на яких тримається наше все . Там, За Межею, я повинен буду промовити їх разом з одинадцятьма іншими хранителями, аби Новий Єрусалим постав, як «невіста, прикрашена для чоловіка свого»…

Йостек совається, я бачу, як за кулаком він хоче приховати усмішку.

– Знаєте, що мені ця ваша маячня нагадує? – не стримує більше сміху Йостек. – Форматування жорстких дисків і переінсталяцію операційки. А ви, Аліку, виступаєте в ролі одної з дванадцяти дискет з бекап-файлами… Ну, це так, не зважайте, глюки програміста, – Йостек уже не може опанувати регіт. – Дуже цікаво… га-га! Ні, ні справді цікаво… Бу-га-га! Ой, іржу, не можý…

Йостек тримається від сміху за живіт. Нарешті вгамовується, схлипуючи, витирає сльози і переводить подих.

– Ой… Ну ви, батьку, смалите… Фу-ух, давно вже так не ржав… Продовжуйте, будь ласка, Аліку.

Дівчата, і я з ними, мовчки дивляться на Йостека, не розуміючи причин для його веселощів. Алік натомість спокійно сприймає ескападу Йостека і продовжує.

– І того ж дня пробила Та Година. Я справді став чути Імена, бо це голос академіка Вернадського почав начитувати мені Перелік Імен, який я повинен був вивчити напам’ять. Голос нагадував мені голос офіцера, котрий інструктує рядового. Розділ один. Пункт один. Підпункт один. Тра-та-та-та. Підпункт один, субпідпункт один. Тра-та-та-та. Підпункт один, субпідпункт один, метасубпідпункт один. Тра-та-та-та. Голос не замовкав ані на хвилину, і я відчував, що мушу сидіти й безвідривно слухати, що мені кажуть. Як виявилося, це вимагає колосального напруження. Перелік Імен зводив мене з розуму.

Періодично голос роздвоювався, а то й троївся-четверився… Але це завжди був той самий академік Вернадський. Одне з відлунь академіка безупинно начитувало Перелік, чиї пункти дробилися, розгалужувалися на нескінченні підпункти й субпідпункти. Інше відлуння одночасно з цим говорило мені, як саме я повинен слухати цю інструкцію: в повній зосередженості, усвідомлюючи послідовність пунктів. Третє відлуння голосу пояснювало, що в тому місці, звідки академік Вернадський звертається до мене, – а це, звісно, був один із віддалених сегментів ноосфери, – для людського розуму немає жодних обмежень, і перше, чого я повинен навчитись, – це мислити багатоканально, тобто так, як це робить сам академік. Четвертий голос мені паралельно пояснював, що до мене звертається, звісно, не сам академік Вернадський як особистість, а лише ті надособистісні структури, які залишилися в ноосфері після його розумової діяльності – а це дуже сильні структури, це рівень ангела. П’ятий голос відразу ж уносив поправку, що й ноосфери як такої не існує, існує тільки вібраційний потік Слави Господньої як наслідок Звучання Слова, з Якого Все Стало, а шостий голос тут же говорив: якщо я відволікатимуся від запам’ятовування Переліку, то він синхронно з основною начиткою в прямому порядку почне читати її задом наперед, щоб хоч якось передати мені необхідні знання.

Алік знову собі сміється, ніби згадує хоч і не легкі, зате веселі дні.

– З того моменту я не мав спокою ні на мить. Тільки мій розум відволікався від запам’ятовування Переліку – а це траплялося дуже часто – голос у голові множився відлуннями. Вони коментували щонайменші думки, які мимохіть спливали в моїй свідомості. Але оскільки ці коментарі були не менш складними, ніж генеральна інструкція, то четвертий, п’ятий, шостий голоси тут же надавали роз’яснення по специфічній термінології, якою користувався голос академіка. Та найгірше було в тому, що я не міг запам’ятати всього, що мені говорив голос-інструктор. І тільки-но я усвідомлював, що не можу пригадати пункту один підпункту один субпідпункту два метасубпідпункту дванадцять крапка сім, голос це помічав – і все наново.