Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

– Джеррі, – відповів я. – Просто Джеррі.

– Привіт, Джеррі.

– Привіт, Ватіко.

– Отож, ти хочеш знати, де ми? – спитала змовницьки мавпа, поволі підіймаючись із землі й підлазячи до мене.

– Так, – ствердно відповів я.

– Що ж, коли не боїшся почути… Ми з тобою перебуваємо на шмашані, [45]– сказала вона, заглянувши своїми жовтими очима просто в моє серце. Ватіка врешті пришкандибала до мене й тяжко сіла. Я побачив, яка вона вже стара та недужа. – Колись тут було велике кладовище, де спалювали тіла померлих. Я прийшла сюди, певне, років із десять тому, гадала, що вже достатньо стара, аби відкинути ноги – як пересохлий кокос: груба шкіра і ніякого соку всередині. Хворіла я…

– На що ти хворіла? – поцікавився я. – У мене є товариш, він теж занеміг…

– Хворіла на старість, – відповіла мавпа. – Тобі цього ще не зрозуміти. Але скоро і ти там будеш…

– Що ж тебе вилікувало, стара Ватіко?

– Мене вилікував Ґуруджі. Він наказав Махатмаджі, своєму слузі, годувати мене рисом із пряженим маслом і цукром, і я потроху зміцніла. Тоді я зрозуміла, що Ґуруджі – великий містик. Бачиш, скільки до нього приходить людей?

– Це все теж недужі? Він що, як лікар?

– Він містик ! – промовила Ватіка, широко розкриваючи очі. – Він знає мудрість! Він спілкується зі світом мертвих.

– Я теж ледь не помер. Але мене врятував один йог. З його милості я вирушив у паломництво, але сам не знаю, куди маю потрапити… Я бачив, як сюди кожного вечора, коли Ґуруджі виходить поклонятися своєму вівтареві, сповзаються десятки кобр з усієї околиці. Чого їм тут треба, Ватіко?

Ватіка усміхнулась і відвела погляд – мабуть, вона вважала мій розум надто маленьким, аби ділитися такими знаннями.

– Ґуруджі досяг безсмертя, – сказала врешті вона. – Він – великий йог і містик. Багато років тому він оселився тут, на кладовищі й викупив цей палац. Я пам’ятаю, як гуляла тут, ще коли була зовсім маленькою дівчинкою. Тоді це місце було повне привидів. Аж кишіло мерцями, які не могли піти звідси! Коли в місті з’явився Ґуруджі, він одразу ж запримітив це місце. Раніше, до нього, тут ховали царевичів. Це їхнім коштом було збудовано цей палац.

– Ти багато знаєш, мудра Ватіко.

– Я довго жила на цьому світі, – відповіла мавпа, почихуючи свої обвислі волохаті груди. – А до царевичів, за незапам’ятних часів, тут був шмашан. Тут палили тіла померлих, і багато голодних ракшасів і пішачів [46]приходили сюди в надії знайти собі жертву… Будь обережний із кладовищами вночі! Ніколи не зупиняйся там для ночівлі!

Я кивнув і ліг біля її ніг, уважно слухаючи Ватіку.

– Але все ж, Ватіко, чому ти залишилася тут, із Ґуруджі?

– Я полюбила його, як і всі ті кобри, які приповзають уночі послухати, як Ґуруджі здійснює пуджу. [47]Кобри гадають, що Ґуруджі подарує їм безсмертя, бо знають, що він – могутній йог. Насправді ж вони просто полюбили його, хоч і не знають таких слів у своїй зміїній мові. Тому вони кожного вечора тут. Думають, що пильнують момент, коли Ґуруджі роздаватиме нектар безсмертя, хоча насправді просто гріються у променях його любові.

– Ти теж хочеш отримати нектар безсмертя, Ватіко? Повір, умирати не страшно! – сказав я і тут же осікся – негоже малому повчати стару мудру мавпу.

– Ні, – сказала Ватіка і посмутніла. – Він мені як батько. Я просто полюбила його. За те, що він нагодував мене солодким рисом з маслом. За те, що вилікував… Я стала його ученицею. Ґуруджі каже, що не може дати мені посвячення, як він дає усім іншим, але каже, що це й не має значення. Зі мною є його «ґуру крипа», а без «ґуру крипи» ніякий прогрес неможливий! Я й не хочу безсмертя. Хотілось би кому доживати кінця віку в тілі мавпи! Я хочу просто служити йому, – сказала Ватіка й опустила очі. Зморшки під її очима наповнилися слізьми, і мавпа недбало втерла їх волохатою долонею. – Він урятував мене, і це все, що важить для мене.

Я задумався.

– То всі ці люди теж хочуть просто любові? – спитав я у Ватіки, маючи на увазі численних гостей Ґуруджі.

– Авжеж. Кому б не хотілося, аби його любили? Всі вони гадають, що прагнуть багатства, чи безсмертя, чи містичних здібностей, як у Ґуруджі. Насправді їм потрібно тільки це. Проте Ґуруджі милостивий. Він дає їм свою «ґуру крипу», і люди щасливі.

– Скажи, Ватіко, мабуть, я теж шукаю того, що й усі інші?

– Не знаю, – відповіла мавпа. – Я не настільки мудра, щоб розуміти, що ти шукаєш. Ти можеш залишатися тут, разом зі мною і Ґуруджі, і Ґуруджі дасть тобі «ґуру крипу», й тобі більше не потрібно буде нікуди йти.