Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Іноді, думаючи про Ніколая, я згадував і Чарлі – як він там? Оселився у Вріндавані чи пішов куди далі? Я відчував, що сліди, які пов’язували мене з минулим, вже змили дощі, і тепер були просто я, і шлях, і сонце, до якого я йшов.

У містечку я ходив від крамнички до крамнички, сподіваючись десь випросити шматочок хліба або, якщо випаде така нагода, пооблизувати розбиті горщики з-під йогурту чи вареного гороху. Тутешні пси, теж не позбавлені етикету, їли те, що їм давала доля, і я, уже бувалець, знав, як себе поводити, коли помічник кухаря висипає відра з помиями за кухнею. Я привчив себе кланятись, коли бачив старих санньясі [44]в жовтих простирадлах. Вони усміхалися мені, а я покірно опускав очі додолу.

Якось я забрів у старий двір, достатньо великий, аби називатися, мабуть, царським. Розкішний палац із рожевого каменю стояв посеред двору, особливо ефектний на заході та на світанні – камінь тоді здавався рожевою піною, що застигла у формі колон та ефемерних, схожих на медуз, бань, веж та альтанок. Посеред двору була купальня квадратної форми, в якій у перевернутому вигляді відображалася вся велич палацу. До води вели сходини, на яких сиділи, байдикуючи, голуби і говорили на свої голуб’ячі теми. Іноді я спускався майже до самої води – стоячи при краю східців, я бачив, що далі, під водою, вони вели глибоко у темряву. Коли я думав про глибину і темряву під водою, неодмінно пригадував світло, яке побачив в очах медитуючого велетня йога.

У палаці мешкав чоловік, якого всі називали Ґуруджі. Щодня, по обіді, до нього на розмову сходилися люди – з місцевих, хоча були й такі, що приїжджали з інших країв. Часом гостей збиралося так багато, що вони не уміщувалися у кімнаті, де приймав Ґуруджі, – тоді люди сиділи навіть надворі, з цікавістю поглядаючи на кремезного, широкогрудого чоловіка з чорною відзнакою на чолі, в сонячних окулярах, що їх він, здавалося, ніколи не знімав.

У парку довкола палацу Ґуруджі мешкало багато пав та мавп, вони бродили безперешкодно скрізь, куди могли дістатися. Серед трав у парку водилося чимало кобр – тільки що виповзали вони увечері, після смерку, коли Ґуруджі відкривав невеличкий храм з вівтарем і здійснював вечірнє поклоніння. В ці моменти серед кобр, яких я не бачив, але присутність яких відчував, здіймалося тихе тріумфування, і вони з великими радощами і трепетом вітали кожен рух таємничого чоловіка.

Я не мав охоти спілкуватися з кобрами, та й, правду кажучи, побоювався їх. Що ж до інших мешканців саду довкола палацу – тут, мушу сказати, у мене з’явилося кілька друзів. Раніше я взагалі наче й не зауважував, що мене оточують інші тварини. Не тільки пси й коти, котрих я завжди вважав за обов’язок зігнати зі своєї території, – я раптом став помічати, що, крім мене, на білому світі ще є коні, осли, щури, свині, землерийки та інші істоти, з якими, при нагоді, можна було перекинутися словечком, аби не було самотньо на душі.

Там же, у парку, я запримітив одну стару мавпу, яка старанно приходила на кожну зустріч із чоловіком. Вона тихо сиділа неподалік від входу в покої, де відбувалися бесіди, і вслухалась у слова, які долинали до неї. Через вроджену скромність, а може, через набуте смирення, вона не підступалася ближче. А що дні тоді стояли спекотні, двері в покої було відчинено навстіж, і я мимоволі став її товаришем у підслуховуванні, на якийсь час зробившись не менш уважним слухачем, аніж вона.

Якось, у перерві між зустрічами, коли прислуга Ґуруджі принесла всім випити чаю, я наважився потурбувати стару (до цього ми ігнорували одне одного, вдаючи, буцім не помічаємо обопільної присутності).

– Моє шанування, – звернувся я до неї, вивчивши вже кілька слів місцевою говіркою.

– Шанування, – буркнула мавпа і подивилася кудись убік, вдаючи, наче й не збиралася вести зі мною світські розмови.

– Я бачу тебе тут майже щодня. Чи не могла б ти мені розповісти, шановна, що то за чоловік, до якого приходить стільки людей? І що то за місце, де ми зараз є з тобою? Я бачив, навіть кобри приповзають сюди помирати.

– Та й я тебе тут бачу кожного дня, – ліниво відповіла мавпа, сидячи набурмосено за кілька метрів від мене. – Чого тобі треба? Йшов би ти своєю дорогою та й не заважав.

– Шановна, мої дороги привели мене саме сюди, – сказав я, присідаючи, бо відчув, що бесіда має шанси перерости у щось більше. – Як тебе звати?

– Мене звати Ватіка, – відповіла мавпа і, не втримавши своєї напускної байдужості, врешті спитала: – А тебе?