Мирослав Дочинец - Синій зошит

І ось має з’явитися друга твоя половина, і ти маєш впустити її у свою твердиню. Впустити не через вузьку браму, а — розібравши стіни загороди серця. Щоразу по цеглині, звільняючи серце для рятівного поєднання з другим серцем. І її чекає такий же труд — розгородження простору любови. Бо з’єднуєтесь ви не для того, щоб жити вкупі вічно і вмерти в один день. А для того, щоб умирати щодня, розбираючи стіни своїх «я» назустріч одне одному. І в непростій сій, тривалій, болісній, проте радісній роботі прийде час, коли всі перепони вже зметено і серця зливаються, як зливалися переже тіла в цілковитій свободі сласного піднесення. Лишень у зляганні тіл се триває момент, а в поєднанні сердець — усе життя.

Тоді тлінна краса плоті поступається красі жертовности, а перемінна хіть обертається у сталу вірність. Тоді серце зрікається сили і боротьби, розвіюється страх утрат. Бо немає що ховати і за чим ховатися. Немає стін. А над вами лише Бог.

У зрідненні двох половинок головне не їх нероздільність, а вірність одна одній.

Ще раз про те — пити чи не пити?Мій познаймий рабин із Біробіджана одказував при сьому коротко: «Вино в тебе — тайна з тебе». Отже, міркуйте собі.

В суперечці стійкі не перемагають.Перемагає той, хто обриває суперечку: або згоджується, або не згоджується. Ліпше — згоджуватися.

Газда не буде доводити свині, що вона смердить.

Хтось усе життя чекає щастя.А я його маю щодня — моя годинна прогулька.

«В якому віці закінчується дитинство?»— питають мене.

«Се залежить не від віку, а від нас. Воно може й не закінчуватися — щасливе дитинство. Ми не такі вже й серйозні, як нам здається».

Чудо триває три дні.Біда теж тягнеться не безконечно. При найбільшій утраті подумай, чи буде се для тебе важливо через п’ять літ.

Нічого не відкладай про чорний день.Облудна скупість — гадати, що «колись придасться». Все ліпше споживай уже — щоб текучий день був світлішим. А не до «чорного» ладитися…

День твій немарний,якщо залишив у ньому крихту добра. Для когось, і неодмінно — безкорисно. Просто запитай себе: чи пішло комусь на хосен, як ти прожив день? І не слід пориватися до рясноти доброділля, до гучности діл. Доста одну мізерну службу послужити. Але щодня. Доста одної відмови від зла. Але щодня. Доста, аби з тисячі ступнів один крок був до Бога. Але щодня. За кождим кроком слідує другий.

В щоденній ході моститься Путь.

«Діду, розкажіть казку».

«Про що б ти хотів почути?»

«Про силача, що всіх побиває».

«Силачами стають не одразу. Розкажу тобі казанку про хлопчика, який шукав силу.

Якось зимою одне теля ступило на лід і посковзнулося, впало. Втямив се хлопчик.

— Телятку, ти дуже сильне чи не дуже? Хто за тебе сильніший?

— Якби я було дужим, хлопчику, хіба крига повалила б мене?!

Хлопчик схилився до криги:

— Криго, криго, за кого ти дужча?

— Якби я була сильна, то хіба сонце могло б мене розтопити?!

Хлопчик підніс очи до сонця:

— Сонце, сонце, ти дужче за всіх?

— Якби так, то хіба хмара затуляла б мене?!

Хлопчик звернувся до хмари:

— Хмаро, хмаро, ти найсильніша?

— Якби я була найсильніша, то хіба розсипалася б дрібним дощем?!

Хлопчик дочекався дощу:

— Дощику, дощику, ти за всіх сильніший?

— Якби я мав таку силу, то хіба земля поглинала б мене?!

Хлопчик припав до землі:

— Земле, земле, виходить, ти найсильніша?

— Якби я була такою, то чи росла б на мені трава?!

Хлопчик промовив до трави:

— Травичко, травичко, ти за всіх сильніша?

— Коли б так, то хіба мене з’їдали б вівці?!

Хлопчик підійшов до овець:

— Вівці, вівці, ви дужчі за всіх?

— Та де там, ось нас ганяє пастух.

Хлопчик пастуха питає:

— Либонь, твоя сила найбільша?

— Овва, миша й та з’їла ремінець із моїх постолів.

Хлопчик мишу знайшов.

— Мишко, мишко, невже ти така сильна?

— Якби я була сильною, то хіба мене міг би з’їсти кіт.

Хлопчик звернувся до кота:

— Котику, котику, отже — ти найсильніший за всіх?!

— Так! — потвердив гордо кіт. — Я найсильніший! Я дужий, дужий! Залізний гребінь мої зуби, з одних дверей виходжу, в другі заходжу, білу сметану їм і вуса покручую… М’яв!»

Зеки, з якими я «тягнув» по Сибірах свій рішенець,казали: «В гробі кишень немає». Добре казали, бо все, що зібрав у душі, — з тим і ляжеш. Ще один із того світу, де «не доходить світло», доповнював оту мудрацію: людина — як промінь: має початок, та не має кінця.