Мирослав Дочинец - Синій зошит

Не розпорошуйся.Будь шляхетний з усіма, товариський із багатьма, близький із обраними, другом будь одиницям.

Не пробуй глибину ріки обома ногами.Обережність — оберігає. Але пам’ятай: що більша обережність — тим менше здобуваєш.

Буває, тяжко любити людей зблизька —ображені ображають і ображаються. Тоді люби їх на відстані. Се дуже важливо. Передусім для тебе. Чужі вчинки — відображення того, що стається в чужих осібних життях, і до нас стосунку не має.

Світ довкола — дзеркало.Те, що ми любимо в инших, — відбиття того, що любимо в собі. Те, що нас огірчає в інших, — проява того, на що нам варто зосередитися в собі.

Мало — прощати.Прощати слід легко і швидко, щоб гніт той не лягав на твій спокій, не здержував твою свободу.

Коли ділишся,коли навіть подумки посилаєш приязнь світови, — щедроти його вертаються до тебе духовними габами.

Але й обачним будь — не роздай себе цілком. Чаша не має всихати.

У мореплавців є свої кораблі. В мене — моє тіло, яке веде-везе мене до моїх прагнень. Тому його слід додержувати в чистоті і дужости. У многії літа можна ввійти лише благими дорогами і в здоровому та бадьорому тілі.

«Звідки ви знаєте, коли, що і як робити?»

«А пчола звідки знає, куди і коли їй летіти й що збирати, і що з тим робити?! Ми — пчоли великої людської родини. Ніхто з нас не ліпший і не сугірший за иншого. В сьому вселенському вулії живоття кождий із нас дещо знає і робить своє».

«Що веде вас дорогами життя?»— питають мене.

«Серце. Вдумливе і уважливе серце. Якщо завмерти й прислухатися, то можна вчути його тихий шепіт, голос нутряної мудрости. Серце знає дорогу. Знає, де і як знайти радість. Слухайте його».

«Що ви шукаєте на тих дорогах?»— ізнов допитують.

«Може, красу. Знайти красу там, де й сподіванка не доходить. Знайти таку красу, яку й представа не намалює… На дишлі Чумацького Воза є маленька звіздочка — дуже дрібненька, вогняна порошина. Її називають Візничий Великого Воза. Або Алькор, так казав один мавр, із яким я плив на Крит. Се слово означає — випробування, себто мусай дуже напружити зір, аби вгледіти оту мізерну зірничку. Не дарма її називають Візничим небесної краси.

Стійка потреба краси — либонь, найбільше випробування.

«Що найбільше учить нас жити?»

«Мабуть, смерть. Я теж переже гадав, що вчуся жити, а по правді — вчився вмирати. Все, що ми робимо, є приготовленням духу до того, що колись має статися. Тоді вмирання обертається до нас не смертним страхом, а одною з таїн життя».

«В чому найбільша сила?»

«В серці. В серці, що не знає докору сумління».

«Що є людина?»

«Цар, раб, черв, бог. Усе в одному. Так уважав один мудрий гречин. Накоротко про людину ліпше й не висловиш».

«Яким видите своє майбутнє?»

«Дуже коротким. І дуже довгим…»

«В чому зрілість особи?»

«Се людина, що позбавлена забобонів, помисливости і хитань натовпу; має свіжість сприйняття світу; незалежна від оточення, від упливу инших, зате відчуває спільність із людством у цілому; весь час готова вчитися; приятельство має вузьке, але глибоке; тверда в моральних законах; стало приймає себе та инших; проста і природна в поводженні; живе в гуморі і з гумором, зневажаючи пересмішництво; шанує звичай і традицію, не спадаючи до них сліпо; відкрита до культур, вилущуючи з них найкорисніше; до подій та міркувань стримана, заглиблюється в їх корінь; в кождому ділі шукає і сама творить «самість», єдино свою виробу; з-поміж усього вибирає добре і відкидає зле; дещо відсторонена від велелюдних рухів, не вливається в них беззастережно; не замикається у вузьконаціональному, крайовому, містечковому; поважає кождий народ і приймає кожду людину; держить тіло, душу і серце в чистоті».

Коли бувало дуже сутужно,я, звісно, не сміявся, але мені нічого не заважало всміхатися. Я знав, що найдовший дощ кінчається, і найтемніша ніч також. Все в животті тимчасове. Коли доля зачиняла передо мною двері, я йшов до вікна. Вікно можна розширити і можна прорубати з нього двері… Коли мені щось завдавало біль, я йшов від того геть, але нігда не забував уроку того болю. Не забував смаку боротьби. Здобуваєш, коли дивишся на те, що маєш, а не на те, що втратив. Може, се і є щастя.

Воно не у відсутности клопотів, а в здатности мати з ними діло.