Мирослав Дочинец - Синій зошит

Навіть дива.

Не менш важна наука— розуміти, що немає поганих людей. Є люди, які різняться від нас. Не дурний мовив: у кождої душі є струни, створені лише для чиїхось пальців. Навіть дерева в лісі ростуть одне біля одного за однорідністю. Навіть каміння в громаді припасовані одне до одного… Нам теж не варто силоміць тулитися до тих, які чужі нам духом. Се виснажує і нас, і їх.

Стосунки тоді плідні і радісні, коли несуть обмін і збагачення. І не обкрадають нашу свободу.

Не плутай жалість із спочутливістю.Спочутливість піддержує віру, а жалість лише відбирає наші сили й нічого не дає тому, кого шкодують. Ще гірше — жаліти себе. Се означає — топтати цінність свого неповторного життя, чекаючи намарно, що його облаштує хтось.

Приймай усе своє, як с в о є, і ні про що не жалій.

Колись я зводив маяки на морських узбережжях.І знаю, що одних вони дратували миготінням, другим служили дороговказом, третіх спасали. Пам’ятаймо про се в бажанні бути найліпшими, в надії, що комусь будемо потрібні більше, ніж собі. Наповнюймо собою порожнечу в собі.

Світімо собі — тоді й инші скористаються світлом маяка нашої душі.

Як п’ять пальців на руцібережуть твоє тіло — так п’ять любовей збережуть твоє серце. Люби Бога. Люби вітчизну. Люби родину. Люби роботу. Люби себе.

Як угадати справжню цінність? Вона не десь там, а — на відстані долоні. З тобою, біля тебе і для тебе.

Кажуть, надія вмирає останньою.Дурниці. Надія нігда не вмирає. Вмирає очікування. Надія ж запліднена вірою. Тому вона з нами до кінця.

В пору мого бурлакування морськими берегамия зустрів дивовижного чоловіка. Можна б сказати — півчоловіка. Мав він нерухомі ноги, тягав себе на руках, припасувавши знизу старе сідло. В передню бутність він був удатним рибаком, виходив на шаланді в море. Та сталося, що в зимовий шторм обморозив ноги — став калікою. Але й по тому, як і переже, щорання кутуляв до моря, позирав удалину, чекав рибарів. І проводжав їх. Руки свербіли без роботи, а ноги тому не волили. Та якогось дня взявся й сам до діла. Намістив над валунами два котли, назбирав колоди-плавуни, наколов дров і запалив ватри. В одному казані варив юшку, в другому — чай. Вернулися змучені риболови — а їх стрічає теплий дух варива. Доки витягли сіті, винесли рибу — а миски вже парують на ящиках. Смакували, грілися, фіглювали. Вділили дещицю з улову й каліці — заробив! І так щодня. На холодних морських гонах ловцям клично блимало родиме огнище. І з веселішим серцем вертали вони на свій берег.

Я не поклав там свій маяк. Ватра каліки служила найліпшим маяком. Утятий грізною природою чоловік давав високе світло мореплавцям. З нанесеного дерева склав собі хижку і ціле літо жив на березі. І годував людей, і помагав їм, чим міг. Довівши всім, і передусім собі, що людина годна дещо робити й на колінах. Я зійшовся з ним, і в простецьких бесідах безногого відкрив непросту душевну науку: не слід нарікати — треба прощати; не слід винити — треба приймати; не слід боятися — треба вірити; не слід жаліти — треба дякувати; не слід чекати — треба починати жити зараз.

Не передати словами й половини дивовижі людської сили. Навіть половина людини може піднятися в духовному зрості над собою.

Світець.П’ять днів ми нипали болотами Чувашії. Мокрі по пояс, затруєні баговинням, з’їдені мошвою, виголодані — ряска і зморщені ягоди були нам кормом. Спали навстоячки, прив’язавшись до калічкуватих вільх, і, здавалося, що ноги гниють разом із зопрілими чув’яками. Останньої ночі мій попутник у маренні проплямкав блідим, як у риби, ротом: «…І тогди ти захочеш теплоти… І світець тогди здасться тобі ясним сонечком…»

Я не знав, що таке світець. Та й не силкувався дізнатися, бо не мав сил на пусту цікавість. А пополудні другого дня, видати Божою рукою, вибрели ми на тверду косу. А нею вже втяглися в благенький підлісок, вилізли із зибучих мохів у кволі трави. І впали без душі перед халупою, згромадженою з колодника. В ній подвизався вибілений віком дідок-лісовичок, безсловесний, як камінь, що служив йому порогом, столом і пічною кладкою.

Дід відпарив нас у дуплі, запнутому кропив’яною веретою, а затим відпоював медово-журавлиним квасом. І мовчав. І ми мовчали. Говорила в хижці лише лучина, тріщала про тайну деревного серця. Лише ся вкрадлива мова огню, по-мудрому суха й коротка, була доречна в нашому сумирному товаристві. Палаюча скіпка вщемлялася в розрубану натроє мідну смугу, настромлену на палицю. Начищена мідь посилала блискітки, що грали на стіні, на закіптюженій іконі і в наших віджилих очах.