Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

У райцентрівських готелях, навіть дорогих, живе незнищенний дух дешевого мила, крохмалю і злежалого гіпсу. І тільки забутий зів'ялий букетик уплітає в нього зворушливий аромат провінції. У денний час тут мешкає лунка тиша.

Чоловік середніх літ, що поселився в обідню пору, стояв перед відчиненим вікном, вбираючи очима і тремтливими ніздрями новий простір. Гранітний тротуар із першими золотими монетами акацієвого листя, кумедна крихітна церквичка, газетний кіоск, а за ними млява ріка з дивною назвою Латориця. На березі діти гралися з рябим мисливським собакою. Їх голоси, що танули в кронах дерев, підхоплювала і несла вниз ріка.

Делікатно вдарив кілька разів церковний дзвін, провіщаючи полудень. Новий пожилець видобув телефон і набрав Будапешт, куди він прямував дві години тому.

— Сьогодні я не буду. І завтра, мабуть, теж.

— Зрозуміло, — сказали там. — А коли вас чекати?

— Не знаю.

Там промовчали якусь мить і перепитали. Він говорив досить голосно і чітко, та й зв'язок був добрим. Просто ті не звикли досі чути від нього таких відповідей — «не знаю».

А він і справді не знав. Не знав, що робитиме за хвилину, за годину, завтра. Вживаючись у новий свій стан, обійшов нерозпаковану валізу, ліг на ліжко і заплющив очі.

Хотілося стріпнути з себе цю ману, заснути, прокинутися і посвіжілим поїхати собі далі. Наче нічого того й не було. Наче він не звертав із траси в це містечко, щоб напитися чаю. Наче не було тієї запилюженої вулички під липами, того фасаду з облущеними кахлями і старого горіхового дерева, що стомлено оперлось своїми рудими грудьми на дах сірої будівлі. Але ж це було, сталося, навідліг різонуло по очах і незнайомо стисло груди. Та так, що фіолетова завіса захиталася перед ним. Мусив зупинитися, вимкнути двигун і занурити обличчя в долоні.

Ні-ні, заспокоював себе, я просто не виспався, втомився. Ось посиджу трохи, нап'юся десь чаю і поїду далі. Що там уже до Будапешта… А тут я ніколи не міг бути. Ніколи. Такі фасади радянська епоха залишила повсюдно. Нехитра символіка щасливого дитинства: дівчинка притискає до груденят букет, а хлопчик тримає над головою літачка. Вони сміються, і сонце всміхається над ними. Сонце з жовтих, подзьобаних часом кахлів. Сонце сміється тільки одним оком, бо замість другого — сіра дірка. Плитка відпала…

Памороки ще сильніше стискають його скроні. Що ж це таке: очі заплющені, а він угадує картинку тієї стіни. Вона ніби виринула із задавненого моторошного сну і зараз постала вочевидь первісним оригіналом.

Піднімає обличчя і розплющує, холодіючи серцем, очі. Однооке сонце зі стіни блідо підморгує йому: «Привіт, хлопчику, як же довго тебе не було»…

Останні сили покидають його, але він хапається за рятівну думку: а що як це збіг? А може, це якесь дежавю? Тобі здається, що подібне вже ставалося з тобою, а насправді того не було. Химерна пам'ять генів, гра уяви. Мабуть, це якийсь типовий дитсадок чи школа. Скільки їх, потворних клонів, розсіяно по колишній імперії. Підбадьорений таким здогадом, виходить з авто і спроквола рушає до брами. Ось він зараз прочинить синю, недавно фарбовану хвіртку, і ліворуч не буде металевої сторожки з гратами у вигляді сонця на вікні. (І тут сонце!) Але його тут не буде. Хоча звідки він добув цю картину, з яких закапелків пам'яті вона зринула зараз? І цей лоскітно-тривожний запах…

Хвіртка подається з протяжним зітханням. Він робить хиткий крок на подвір'я — і побачене протвережує його, як ковток крижаної горілки. Ліворуч синіє теж свіжопофарбована будка з жовтими арматурними променями на вікні. Його уста кривляться у смертній посмішці, ніздрі хворобливо тремтять — той же запах кропиви і негашеного вапна. Щоб опертися на щось, простягає руку до стовбура горіхового дерева, і долоня (його затверділа доросла долоня) вгадує теплу шерехату плоть кори. Таке до болю знайоме відчуття.