Мирослав Дочинець: Лис та інші детективні історії.

3-позаду сторожки вийшов чоловік у картатій сорочці, завчено привітався.

— Діти зараз сплять.

— Що? — він не встиг розібрати звуків чужого голосу.

— Сплять, кажу. Мертвий час. А ви когось провідати?

Він машинально кивнув.

— Кого?

Він оглянувся, наче шукаючи когось поблизу. Але не знайшов і тихо відповів:

— Себе.

Сторож не розчув, але він не повторив, повернувся і поплівся до машини. Ішов важко, наче в траві до пояса, і шепотів: «Мертвий час. Мертвий час. Тут завжди був мертвий час».

Горішок, на який натрапила нога, був твердий, костякуватий, як і тоді. Як же вони мучилися, щоб добути з них крихти білих солодких зернят. Він підняв горіх, розбив його каменем і заходився длубати. Старанно й уважно, щоб за роботою вирішити — що ж далі. Молода жінка проходила мимо, і він несподівано для себе запитав, де в їх місті найкращий готель.

Зараз, лежачи на готельній канапі, він розумів, що не засне і навіть не зможе спокійно лежати чи сидіти. Але й їхати він нікуди не буде. Бо він — приїхав…

«Добре, — сказав він собі за півгодини, підводячись. — Необхідно пливти далі». Так він завжди казав, коли приймав на сьомому подиху якесь рішення. Його треба було прийняти до сьомого подиху, бо інакше схибиш. Цьому навчив його Тата.

Новий пожилець легко збіг донизу і проминув нечутно хол. Дама на рецепції почула тільки, як тихо цоркнули за ним вхідні двері. «Тренер з Києва, — подумала вона, — чи бізнесмен з діаспори. А може, якийсь перевіряючий…» Вона піймала себе на думці, що їй приємно вгадувати, і взагалі — думати про цього клієнта. Хоча він не дозволив собі ніякої грайливості, в його стриманій упевненості вгадувалась якась загадкова чоловіча сила, що без натиску і навіть без слів змушує жінок довірливо-винувато посміхатися. Ця дама, з нальотом зворушливої прив'ялості, бачила на віку багатьох мужчин і чимало їх знала, а тому навчилася оцінювати їх найчастіше одним словом. «Порода» — відмітила вона подумки цього разу. В ньому відчувалася якась особлива порода. А що за цим, — розшифровувати вона не бралася.

Був він середнього зросту, непевного віку «за сорок». Колір очей і волосся теж було важко визначити на перший взір. Сказати б — колір попелу, того попелу, що залишається після спалення фруктових дерев. Сумішка сірого, білого і рудого. До того ж, це мінялося пасмами і відтінками. Особливо очі. Здавалося, вони живуть своїм окремішнім життям. То вичахають холодною байдужістю, то враз оживають, як жаринки під попелом на вітрі. І навіть займаються, полум'яно іскрять. Під сорочкою в чорну цятку, що не потребує праски, вгадувалося зграбне, лите тіло. Засмагле передпліччя оксамитовим лиском було схоже на круп коня. Руки мав невеликі, але гарні й тверді, із задавненими рубцями. Тонкий білий рубець перетинав і обличчя від лівого ока до куточка губів. Через це здавалося, що він мружиться в стриманій посмішці. І була легкість, якась особлива легкість у тілі. При неквапливості і скупості рухів він ішов навдивовиж легко, пружно і настільки безшумно, що ті, кого він проминав, сахалися від несподіванки. Може, цьому сприяли м'які дорогі черевики? Хоча ні, це було результатом не одного року тренувань. А ще вабив око широкий пас зі стильною пряжкою і вишуканий платиновий перстень із двома іскринками діамантів.

Чоловік прямував повз перехожих, не дивлячись їм у вічі і, здавалося, ні на що не звертаючи увагу. З огляду на його бадьору, цілеспрямовану ходу, ніхто не здогадався б, що він не знає, куди йде. Чи не вперше в житті. Втім, ноги самі його несли туди, вгадуючи дорогу.

З дворів млосно пахло стиглою ізабелою і флоксами. На вулицях м'яко шелестіла малознайома говірка. Ніхто, крім нього, нікуди не поспішав. Заклопотаність городян була якась упокорена, домашня. На центральному майдані чинно сиділи на лавицях старики, поклавши підборіддя на ключки палиць. Тверді й мовчазні, як чавунне литво. А поряд бронзові апостоли з книгами в руках суворо дивилися на високу дзвіницю зеленкуватої ратуші, звідки щогодини проливався на місто лункий протяжний дзвін.

Під ноги, зблискуючи шоколадним глянцем, падали каштани.

Виляски дитячих голосів проривалися крізь горіхове верховіття далеко на околицю. Сторож, що знову постав за дверима, відвів його до ближнього помаранчевого корпусу з пластиковими вікнами. Усередині теж було все по-новому, як нині кажуть — євроремонт. Лише журнальні картинки з російських казок у старому багеті засвідчували, що колишня епоха ще не цілком здалася.