Мирослав Дочинець: Лис та інші детективні історії.

Жінка ковтнула знову. Графин вона тримала на колінах, приголубивши, як кошеня.

— Далі так жити я не могла. Спакувала речі у дві валізи, замкнула двері осоружної квартири і сіла в поїзд. Приїхала додому — двері на замку. Мама на косовиці, вона, на відміну від безталанної доньки, трудитися вміє і любить. Сіла я коло цієї криниці і думу думаю свою. Коли чую — рипнули бібліотечні двері. Цвак ішов по воду, пісеньку мугикав. Не встигла сховатися. «Білосніжка! Яким вітром?» А я очі на нього звести не можу — гидко. Незчулася, як до бібліотеки мене поволік. Примовляє: «Твій приїзд треба відзначити. І книжки я своїй Білосніжці такі знайду, як нікому». Пішла, бо вдома однаково читати нема що. Відімкнув шафу. «Дюма хочеш? „Трьох мушкетерів“?» — вишкіряється втішно. — «Читала». — «А „Віконта де Бражелона“?» — «Перші частини тільки…» — «Тоді на тобі продовження — четвертий том». Черкнув щось у новенькому формулярі і запхав його до ящика.

Випитує, як живу-маюся, чи не завела собі полюбовника. Якщо ні, то він, мовляв, ще й сам ого-го… Дивлюся на нього й думаю: та це ж ти, паскуднику, мене, материну одиначку, віддав у барліг старого ведмедя. Це ти мене в сімнадцять літ заживо поховав. Та ще й приндишся тут… А він, мабуть, не так зрозумів мій погляд, став мене руками лапати. До столу притис, лізе цілуватися. Запручалася я, вперлася в стільницю і наткнулася рукою на той камінь, на попільницю. Ось і все…

Жінка замовкла. Підвелася.

— Ви куди? — здивувався Правик.

— Як куди? В тюрму.

— Сядьте, — різко наказав. — Ще встигнете.

Хвилини зо дві сиділи мовчки.

— Що мені за це буде? — тихо запитала вона.

— Все залежить від вашого бібліотекаря. Він у важкому стані. Моліться, щоб не помер. А поки що… вважайте, що цієї сповіді не було. Я просто заходив по воду.

Вона пильно глянула на нього. Але в погляді вже не було попереднього напруження. В кутиках прекрасних очей іскрилися дві сльозини. Правик нагнувся за графином.

— Даруйте, можна вас дещо запитати? — промовила жінка. — У вас вигляд бувалого чоловіка. Скажіть, будь ласка, вам доводилося зустрічати абсолютно щасливу людину?

— Абсолютно щасливу? Доводилося.

— Справді? Заздрю вам, — зітхнула вона.

— Даремно заздрите, — махнув рукою майор.

— Чому?

— Ця щаслива людина… вона була божевільною.

І тоді тихий спекотний сільський полудень розітнув жіночий сміх. Сміх був такий невтримний і заразливий, що Правик і собі засміявся. Вперше за цей уїк-енд.

1900 рік[1] Саме цю дату зазначено у паперовому оригіналі. Скоріш за все помилково. — Примітка конвертувальника.

Саме цю дату зазначено у паперовому оригіналі. Скоріш за все помилково. — Примітка конвертувальника.