Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Не сумуй, сержанте. Твій і мій ліхтарі заглядають у шпарини, куди не потрапляє сонячне проміння. Вони висвітлюють зло, щоб воно не залишилося безкарним. І це велика місія, друже. Бо страшний не сам злочин, а безкарність, яка розбещує, розкладає людину, суспільство і нарешті — націю. Безкарність неминуче веде до повторення зла. Кожен злочинець мріє придумати «ідеальний злочин», такий, що розгадати неможливо. Та вони помиляються: ідеального злочину не існує. Навіть за виняткової обачності злочинця в ході слідства обов'язково трапиться якась деталь, за яку треба вчепитися обіруч. Бачиш цей формуляр? Він належить убивці.

— Ви знаєте хто?! — прошептав одним видихом Бучин.

— Поки що ні, але скоро знатимемо. Чи проживає в Сорочому хтось на прізвище Білос?

— Ні, немає такого. Біласи є.

— Багато?

— Десяток родин набереться.

— А Біляси?

Бучин заперечно хитнув головою.

— Тоді слухай. Женеш у сільраду і хутко складаєш список усіх Біласів. Придумай якесь звернення до сельчан. Хоча б заклик дотримуватися санітарії у дворах… Одним словом, кожен з дорослих Біласів повинен розписатися про ознайомлення з цим документом. Люди не насторожаться, звикли до бюрократії. Зауваж, розписуватимуться твоєю ручкою, яку ти перед цим добре протреш хусткою. Після кожного візиту непомітно загорни її в папір і поміть ім'я та по батькові «підписанта». Знайдеш стільки ручок?

— У мене сестра в крамниці канцтоварів, візьму напрокат, — збуджено вигукнув дільничний.

— Зачекай. Якщо вдасться, кинь оком на їх полиці з книгами. Може, помітиш том Дюма. Подивися ще раз, як виглядає.

— Та пам'ятаю. Стоїть перед очима, як…

Порівняння майор не почув — міліціонер був уже за дверима.

Правик теж вийшов, хотів ще раз оглянути клуб, горище. Відчинив побиті ногами двері, увійшов до вестибюля, похмурого й сирого навіть у таку спекоту. Десь у нутрощах будинку скімлив баян. Темним залом пішов на той звук, стрибнув на сцену і побачив вузеньку смужку світла збоку. Двері верескнули, як живі. В задимленій комірчині сидів до нього спиною Дорофей і знічев'я награвав уривки народних мелодій. Неохоче обернувся, мружачи запалені сльозаві очі.

— A-а, це ви. Сідайте в нас, — мовив байдуже. Був напідпитку. — Післязавтра обласний огляд, треную руку.

Майор окинув поглядом убогу обстановку гримерної. Пахло зацвілим мотлохом і кислим вином.

— Ну, то як чується наш бібліотекар? — з несподіваною іронією запитав Дорофей.

— Нічого, операція пройшла успішно. Вам передавав вітання, — подібним тоном відповів Правик.

Завклубом зиркнув насторожено, посоловілі очі на мить проясніли.

— Направду?

— Авжеж.

— Що, він і того назвав, хто його той?..

— Назвав.

Правик відчужено барабанив пальцями по столу. Завклубом рвучко підвівся.

— Хто?

— А ви ніби не знаєте…

Той змовчав.

— Знаєте, знаєте, Дорофею.

Завклубом моторошно посміхнувся синіми губами.

— Він мене назвав?

На таку відповідь Правик не сподівався. Уважно глянув на цього нужденного чоловіка. Той стиснув кулачки, вдарив себе по колінах і залящав:

— Так, так, так! Я сказав йому того ранку, що з превеликим задоволенням розтрощив би йому диню тим каменем, котрий він, до речі, нахабно забрав із шкільного музею. Але ж я тільки сказав, пригрозив, чуєте? Присягаю, що оту попільницю я й до рук не брав. Якби п'яний чи що, але ж зранку я був тверезий, як гад. Будь-хто вам скаже…

Він притис обличчя до міхів баяна і протяжно скреготнув зубами. Правик не одразу й збагнув — людині чи інструменту належить цей звук.

— На чому ви посварилися?

— Дві півлітри сливовиці в нього попросив. А він по п'ять гривень на кожну згори накинув. Наче я з шабашки вернувся і грошам ліку не знаю. Ну, я й згадав йому все… І те, як покривав його, коли він начебто на сесії їздив, а насправді в клуні балахристив з одною молодичкою. І те, як він у дітей скуповував за безцінь гриби та ягоди, а сам австрійцям здавав… Як роками, поки йому ребро не зламали, ошукував роботяг — укладав договори в Росії і за це здирав більше, ніж кожен з них мав за місяць каленицької праці. Я вже не кажу про те, скільки він сільських дівчат перепсував, лисий огир… Гроші на простирадлі провітрює, щоб не підпліснявіли — сам бачив — а мені пошкодував пляшку. Підлота він, смердюча підлота. Перепрошую, звичайно.

— А ви б не пили з самого Божого ранку.

— Та не для себе я просив. Худрада мала вирішувати, кого відібрати на обласний огляд. А відбір, знаєте, який? Передове село — отже, передова й художня самодіяльність. Є хліб — є й пісня. А наше село тільки черешневими садами та ще сороками славне. Зате співають дівчата гарно.