Мирослав Дочинець: Лис та інші детективні історії.

«А цей Дорофей не такий уже й простачок», — подумав майор.

— Гаразд, про це поговоримо потім. Я б хотів дещо про вашого бібліотекаря дізнатися. Намалюйте його, так би мовити, соціально-психологічний портрет.

— Андрій Цвак уродженець нашого села. Мій ровесник, тобто сорок шість років. У бібліотеці працює ледве не з пелюшок, свого дядька заступив. Розлучений, поставив собі недавно дім на сестриному городі, завзято ґаздує. Він це вміє, енергійний чоловік. Був… Знаєте, хто на що вдався. Одні гроші люблять, інших гроші люблять.

— Заздрите?

— Ні, краще своє горе, ніж чужий гаразд.

— Маєте рацію. А ще кажуть: бідний не той, у кого мало, а той, кому мало. Ану гляньте на ці формуляри. Хто є хто?

Дорофей дістав окуляри.

— Пенсіонер, ветеран війни, — кинув формуляр на стіл. — Вчителька, теж на пенсії вже. Учень. Ще одна учениця. Інші троє теж. Хто в цей час читає книги? — старі та діти. Люди в роботі, косовиця наспіла.

— Чи припускаєте ви, що хтось із них міг?..

— З оцих — ніхто, — аж надто поспішно запевнив Дорофей.

Правик удав, що така відповідь не здивувала його.

Барабанив пальцями по верхньому формуляру.

— А ветеран… Як його? Володимир Олексійович Орел… Чому ж він не міг? Теоретично.

— Та хоча б тому, що він цю попільницю обіруч і не підніме. Правиця в нього паралізована.

Увійшов Бучин, за ним — вайлувата літня жінка в гумових чунях на босу ногу. Запахло солодкаво-нудотним духом хліва. Жінка кольнула Правика гострим поглядом і без запитань почала:

— Прийшла я до бібліотеки по одинадцятій. Якраз троє дітей вибирали книжки. Цвак з ними фіглював. Діти пішли, зайшла Марта Михайлівна, вона мою доньку рахункам вчила в школі. Показкували ми з нею про болячки свої. Цвак хвалився, що якісь ліки їй дістане. Я домила підлогу і вийшла разом з Мартою Михайлівною. На вулиці ще поговорили хвилинку, а пак я пішла прибирати клуб. Десь коло полудня замкнула його, бо завклубом іще не вернувся з города. Надворі згадала: треба набрати Цвакові свіжої води і сказати, що завтра прийду пізніше, бо веземо бика здавати. Дивлюся — двері відчинені. Не схоже це на нього, страшно мух боїться. Ступила на поріг і залящала не своїм голосом. Коло столу Цвак лежить. Тихо гойкнула на нього — не ворушиться. Тоді я бігом у сільраду.

— До попільниці ви не торкалися? — запитав Правик.

— Ні, Бог не дасть збрехати.

— Хто ще заходив до бібліотеки після вчительки?

— Товаришу майор, — втрутився Бучин. — Я розмовляв із сусідом навпроти. Він ногу вивихнув, посижкує у холодочку біля воріт. Зранку в бібліотеку забіг гурт дітей, потім вчителька-пенсіонерка Марта Михайлівна. Після неї Володимир Олексійович Орел, наш ветеран. Більше ніхто не заходив. Хіба що ось прибиральниця.

— Старші ниньки не в моді. Тому й забирає їх смерть до часу, — ледь чутно промимрила стара.

Бучин глянув на неї, тоді на Правика.

— Можна ще розпитати самого Володимира Олексійовича. Він підсів до сусіда з хворою ногою, і вони майже півгодини розмовляли, поки зять не підібрав його машиною. В останню хвилину бібліотекар виніс бриля, якого забув Орел. Віддав і повернувся назад.

— Бог не палицею карає, а смертю, — знову шепнула сама до себе жінка.

«Виходить, ветеран поза підозрою, — підсумував подумки Правик. — Відбитки пальців доведеться брати лише в прибиральниці і Дорофея. Тут усе просто. А ти вже ладен був побудувати химерний ребус у стилі „Агати Крісті“».

— Налийте мені, будь ласка, води, — обернувся до прибиральниці.

— Я вам свіжої принесу, — стрепенулася, виказуючи готовність прислужитися. Схопила графин і зачеберяла до дверей.

«Цей графин треба забрати з собою на експертизу. А про бібліотекаря вона не надто шанобливо говорить. Втім, як і Дорофей», — відмітив про себе майор.

Книги, ці вічно свіжі джерела духу, пахнуть усе-таки тліном і пилом. Тому він з насолодою вдихнув надворі лоскітний запах прив'ялого сіна й плодів. Зірвав жменю слив, що звисали низько-низько, хоч губами їх діставай. Усміхнувся, як давній знайомій, молодій жінці в сусідньому саду. Вона плела гачком. Напевно, приїжджа, міська гостя. Для неї тут справжній уїк-енд, не те що для нього.

Та ба, одним днем вимушений уїк-енд у Сорочому не завершився. Гадав, що як тільки будуть готові результати дактилоскопії, зателефонує в прокуратуру району, — хай самі вже там розбираються, чому і як це вона вчинила.

Однак результати ошелешили: на попільниці відбитків пальців прибиральниці не виявили. Можна припустити абсурдну гіпотезу, що баба одягала рукавички, але на тій же попільниці — свіжі сліди, що не належать ні самому Цвакові, ні Дорофею. А крім завклубом, що заглянув до Цвака перед поїздкою на районну нараду, прибиральниці і тих семи читачів, до бібліотеки не заходив більше ніхто. У всякому разі, сусід бачив тільки цих. Якщо читачі не торкалися попільниці — а це належить вияснити — очевидно, був хтось восьмий. Був, і він подбав про те, щоб проникнути сюди і зникнути потім безслідно. Залишити відбитки на каменюці не боявся — в картотеці управління внутрішніх справ вони не зареєстровані. Не боявся також, що на нього впаде підозра. Міг з'явитися як читач, вибрати книжку, розписатися, а потім зробити своє чорне діло і встромити відкладений формуляр в один з ящиків. Тобто забезпечити собі про всяк випадок алібі — мовляв, міняв книжки, помацав диковинну попільницю. Це в разі, якщо ним зацікавляться…