Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

«Усміхніться, красуне, це вам так личить…» «Не вішай носа, хлопче. Здати вчасно залік — далеко не головне в житті…»

Що він міг їм сказати? Хіба він знав, як їм бути далі? Тільки ці бджоли, запрограмовані вищим розумом, достеменно знають, як і що їм робити зараз, завтра, позавтра, завжди…

1990 рік

День почався гарно — дзвінком Бучина.

— Вітаю вас, майоре. Цвак опритомнів.

— Повтори! — гукнув у слухавку Правик.

— Кажу, бібліотекар ожив, навіть не стогне вже. Дві миски каші виїв.

— А лікар що?

— Каже, що криза минула, житиме чортяка. Які будуть розпорядження?

Правик секунду поміркував:

— Поклади в найближчій церкві свічечку.

Бучин силувано зареготав.

— Свічка зачекає… А от нам би поквапитись, поки залізо гаряче! Я оце… не втримався… почав розпитувати його і, знаєте, що він сказав?

— Що? — майор затамував подих.

— Сказав: «Я нічого не пам'ятаю. Ніхто мене не вбивав. Нещасний випадок. Дайте мені спокій». А сам позирає злякано, як щур з муки. Боїться чогось. Не хоче, мабуть, видати вбивцю.

— Та це ж чудово! — видихнув Правик.

— Не розумію вас, товаришу майоре, — здивувався Бучин.

— Цей воскреслий чорнокнижник, напевно, вперше в житті зробив добру справу. Перед брамою пекла згадав, що існує таке поняття, як сумління.

Бучин ледве не рюмсав на тому кінці дроту:

— Убийте мене, але я нічого не розумію. Може, після безсонної ночі в лікарні мій мозок погано працює…

— Отож. Кидай усе, поснідай і відсипайся.

— Товаришу майоре, але ж справу треба довести до кінця…

Правик підсумував жорстко і зовсім тихо — він завжди говорив так, коли хотів дати знати співбесіднику, що розмову закінчено:

— Сержанте, від сьогодні «справи бібліотекаря» не існує. Вважай, що ти мав рацію щодо попільниці…

День почався гарно. Настрій не зіпсував навіть маленький поріз на борлаку під час гоління. Правик старанно припік ранку угорськими квасцями, заходився розтирати долонею потилицю, що тупо нила зранку. А сам згадував, перебирав у пам'яті останні три дні, «сільський уїк-енд», як назвав їх полковник Баглай.

Ось так завжди. Ледь-ледь розпогодиться над твоєю бідною головою, задрімає сатана, втихомириться на день-другий міська шпана — можна б нарешті розслабити розшарпані нерви, привести до ладу папери і власні думки, відпочити від крові й житейського бруду… Та де там. Шеф ревно оберігає його від розмагнічення, дбає про його робочу форму. Гадає, що коли навантажиш віслюка недостатньо, той ляже… Цікаво, що цього разу хоче підкинути? Здається, в місті спокійно.

Полковник заклопотано перетасовував аркуші на столі, наче розкладав хитромудрий пасьянс: яким би це козирем приголомшити карний розшук? Підкрадався манівцями.

— Ти славно покрутився за цей місяць. Продихни трохи, відпочинь від міської веремії. Знаєш що? — а махни на село. Подихай озоном, пожуй садовину без нітратів.

Правик звів у подиві брови.

— Що, вже й міліцію посилають на косовицю? — в'їдливо запитав.

Баглай спохмурнів:

— Районщики запарились, треба хлопцям допомогти. Всього на день-другий роботи. Від тебе вимагається лишень консультація. Дільничний там, кажуть, меткий хлопець. Ти його тільки спрямуй, а сам сиди й вишневими кісточками плюй у небо. Уїк-енд. Ти ще мені дякувати за це будеш.

— Дякую, — приречено зітхнув Правик.

Полковник ще довго розводив про службову солідарність і жертовність на вахті державної законності й правопорядку, а майор втупився очима у вату, що стирчала з вуха шефа, і подумки промовляв своє давнє закляття: «Хіба можна гніватись на людину за те, що вона не така, якою хочеш її бачити ти». Ця молитва не раз рятувала його від внутрішніх вибухів. Допомогла й зараз.

— Напевно, когось прохромили вилами на межі? — запитав примирливо. Не сумнівався, що там убивство, інакше для чого виряджати його, та ще з такою підбадьорливою тирадою. Леоніду Правику вже кілька років доручали здебільшого «мокрі» справи.

— Ні, бібліотекаря вбили в Сорочому. Уявляєш? Можеш узяти ще когось.

— Спочатку сам гляну…

Сороче лежало обіч магістрального шляху, за крем'янистою горою, у розлогій балці. Будинки, двори і навіть вулиці ховалися від спеки під кронами старих черешень, у вітті яких діловито ярмаркували сороки. Ось чому — Сороче. Приїзд гостя вони привітали істеричним скрекотом.