Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Хто ж тоді? — вихопилося в Баранова.

— Хто? — тихо перепитав слідчий, підняв із землі черешню, потер об штанину й кинув до рота. Відтак обернувся до студента. — Пригадуєте, як я мучив вас просьбами десятки разів переповідати мені все, що сталося за той відрізок часу, поки ви були в саду… Про ваші дії, про побачене й почуте, про ваші думки, про запахи довкола. Кожного разу я довідувався про все нові й нові деталі, а деталі, як відомо, це — бог. Енного разу ви обмовилися, що перед тим, як прилягти на лавку, зняли халат і повісили на кущ. Бо з дитинства навчені шанувати одежу. Через дрімоту вловили незрозумілий шум. Але ж обривати солодке марево сну так неохота. Остаточно прокинулися й підвелися тільки тоді, коли поряд щось зашаруділо й кинулося в кущі. Саме в цей час за вами засигналили з вулиці і ви, підхопивши із землі халат, побігли до машини. Завважте: халат ви підняли із землі. Чому? Адже недавно чіпляли його на кущ. Отой, наскільки я здогадуюсь? — Правик показав у бік Сливакової ділянки, що розташовувалась ярусом нижче.

Студент, напружений, спітнілий, кивнув.

— Ідемо далі, — провадив слідчий, і знов підчепив двома пальцями черешню з трави. — Виходить, ваш халат хтось чи щось скинуло з куща… Погода була безвітряна. Отже — хтось. Нагадайте нам, будь ласка, що було в кишенях халата.

Студент прокашлявся, набрав повітря в легені, однак голос його був помітно кволим, надтріснутим.

— У лівій кишені книжечка новел Стефана Цвейга і гребінець, в другій — пряники. Мені їх видали в буфеті замість здачі.

— Скільки було пряників?

— Я ж вам казав — три. Один десь потім витрусив.

— Не витрусили. Його вкрали.

— Хто? — студент пришелепувато закліпав очима.

— Той, хто вбив Сливака. Якщо вбивці-самозванці, тобто ви і Марта, не могли залишити на місці злочину жодних слідів, то справжній убивця — залишив. Однак ми спочатку не надали їм значення. На кишені вашого халата (не на руках, як ви гадали), на банці з садовим варом і на ножі, яким убито Сливака, знайдено кров і тонкі світлі волосини. Вони не належать людині.

— А кому ж? — ошелешено вигукнув Баранов.

Правик пройшов кілька метрів і носком черевика відкинув мішковину з горбика. Під нею лежав мертвий собака — великий, кудлатий, рудий. Жовті зуби шкірилися в дикому оскалі. Кожному стало не по собі. Найжахливішим було те, що в цій морді проглядалось щось людиноподібне.

— Експертиза встановила ідентичність тих волосин і шерсті цього безпритульного пса. Це він винуватець усього, що сталося тут п'ять днів тому. Спробуймо вишикувати події в ряд. Сливак нарізує живці з груші для щеплення. Драбина, як бачите, приперта до стовбура. Він на дереві. В цю мить садом пробігає рудий пес, що вже надокучив цілій околиці. Зупиняється біля ослінчика з інструментами, принюхується до банки з садовим варом. До нього, як виявила експертиза, Сливак додав смалець і мед — тоді маса більш живлюща і краще принаджує бджіл. Вар і пса принадив, той перекинув банку. Ось гляньте. — Правик видобув з кишені конверт з фотографіями, знайшов потрібну й простяг Баранову.

— Він ретельно склав інструменти на ослінчику, а банка лежить у траві. Педантичний Сливак не потерпів би такого. І ще про педантизм… На його робочому фартуху — повздовжній розріз. А він не мирився навіть із крихітною дірочкою чи з відсутністю ґудзика, який і застібати не треба… Сливак побачив з дерева собаку, хотів чимось кинути в нього і зірвався. На одній з гілок здерта кованим черевиком кора. Можливо, падіння не було б настільки фатальним, якби він не зачепився фартухом за сучок. Голову шарпнуло вбік, і гострющий ніж у руці механічно черкнув по шиї, перетяв сонну артерію. Сливак одразу втратив свідомість і почав стікати кров'ю. Кров принадила пса… Коли той далі подався шукати якийсь харч, писок був забруднений кров'ю. В кишені халата винюхав пряники, і, поки студент прокинувся, встиг добути один з них і замацькати кишеню кров'ю. Навмисне не придумаєш… Вчора я наказав відловити цього собаку, але він чкурнув із засідки гицлів. Довелося його пристрелити. Пес, що скуштував людської крові, небезпечний ще більше.

Жінка гидливо і водночас пильно вдивлялася в брудну волохату звірину.

— Ось, власне, і вся історія, — підсумував Правик і випростався.

— А як же тепер ми? — жінка теж повільно підвелася. У великих темних очах її застигла розгубленість.

— Ви поза підозрою. Ви — вільні люди, — розвів руками слідчий.

Він розумів, що мала на увазі Марта, що тривожно забилось у запитанні, яке вихопилося в неї мимохіть. Але що він міг сказати їм?