Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

Вечоріло. Я сидів у саду самотиною і ні про що не думав. Іноді робити це необхідно, треба вивітрити з голови всі помилкові думки, щоб звільнити місце для нових. Шемрало птаство в кронах над головою, з яруг напливало жаб'яче кумкання. Здавалося, що в цій благодатній закутині не може бути місця для насильства ніколи. Недарма покійний господар колись викарбував на фундаменті котеджу фразу: «Малий дім — великий спокій». А дім, думав я, не такий вже й малий, куди до нього моїй двокімнатній квартирці на п'ятому поверсі… Нахилився до білої лілії — вона пахла жіночим тілом.

Раптом у кінці городу щось зашаруділо, з винограднику вигулькнула цибата постать Гайовича. Він був червоний, засапаний.

— Ти звідки виринув, тать нічний? — здивувався я.

— За малинником у живоплоті є непомітний лаз. Через нього можна пробратися з пустиря.

— Ти знав про це раніше?

— Ні. Мені щойно сказав про це той, хто підвозив з вечірки Марту. Висадив на пустирі, через це ніхто й не помітив її повернення. Він розповів ще дещо. Виявляється, на той час, коли вони приїхали, Сливак був уже мертвий.

— Де ти знайшов цього свідка?

— Сам заявився. Муки сумління й тому подібне… Як на мене, просто змандражив. Злякався за свою ковдру. Ходімо, він чекає на вас в управлінні.

Ми пішли в глиб саду, де під деревами вже залягли густі кошлаті тіні. Прослизнули у вузький лаз, опинилися в ярку, потім минули чагарник і вийшли на вузьку ґрунтову дорогу. Гайович був моїм поводирем. Зненацька він зірвався з місця й рвонув до автомобіля, що стояв неподалік з відчиненими дверцями.

— Чортівня! — вилаявся він. — Цього ще бракувало.

— Що сталося? — запитав я.

— Ну ось, поцупив сосиски, які я купив дорогою.

— Хто?

Гайович сердито кивнув на дорогу, якою втікав великий рудий кудлатий собака. Його я вже раз бачив у маєтку Сливаків. Ще один господар саду.

Ранній ранок. Сад дихає вологою прохолодою. Навісніють птахи, їх щебетання схоже на звуки поцілунків. На осонні бджоли спивають сік із ранок груш-гниличок. Роса — як розсипана ртуть на масних пелюстках лілій. Марта в тому ж халаті-кімоно, поділ набрався роси, обвис і потемнів. Здається, що й кутики очей і губ обвисли печальними підківками. Волосся розмаяне, як в естрадної співачки, в ньому заплуталася бджола, але жінка байдужа до того. Студент нервово жує нижню губу, боїться глянути на жінку, що крадькома ловить кожен його рух. Вона обертає до слідчого змарніле за ці дні лице й смиренно запитує:

— Можна сісти на лавку?

— Авжеж. Ви не мали б питати дозволу. Ви вдома. Це ми тут гості-татари.

Правик неквапливо ходить взад-вперед по стежині, час від часу зупиняється й піднімається на носках черевиків біля горбика, вкритого мішковиною. Павук на сірій нитці падає з гілки йому на ніс, він сердито відбивається від нього. Баранов з Гайовичем зосереджено спостерігають за цією боротьбою. Нарешті шеф різко повертається й сідає на лавицю поруч зі студентом.

— Я зібрав вас, щоб сказати… Одним словом, слідство завершене.

Баранов та Гайович здивовано лупають очима. Студент перестає жувати губу. Жінка незворушно бавиться бадилиною.

— Чому для цього повідомлення я зібрав вас тут? Бо хочу показати вбивцю. Всім чотирьом.

Чотири пари очей втупилися в нього.

— Так-так, я не жартую. — Він кивнув підборіддям на людиноподібний матерчатий тулуб, набитий ватою. — П'ять днів тому, після дев'ятої вечора, ви, Марто Сливак, наштовхнулись на труп свого чоловіка в саду. Те, що він мертвий, ви зрозуміли, коли побачили кривавий ніж у траві. Тіло лежало на боці, приховуючи рану. Назвались убивцею, прагнучи врятувати дорогу вам людину, та не знали навіть, у яке місце втрапив удар ножа. Не кажучи вже про інші деталі, які одразу не запримітили й фахівці. — Правик кинув побіжний погляд на колег. Ті напружено мовчали.

— Ви не вбивали, Марто Сливак. У вас є надійне алібі і свідки, які довели, що ви не причетні до цього. Тоді хто вбив? Найімовірніше той, у кого виявлено на одежі кров жертви, — студент-санітар. У часі й просторі тієї фатальної ночі все збігається, вказуючи на студента. Можна відшукати й причину. Отже, підозра, а далі й пряме звинувачення грізною силою нависло над ним. Він, звичайно, хитрує, виляє, вдається ледве не до міфотворчості, але нас це не дивує. Дивує інше: як цей юний убивця, котрий, судячи з усього, здійснив злочин несподівано, стихійно, примудрився не залишити анінайменшого сліду. Мастак, артист, міцний горішок… — Правик знову зиркає в бік помічників. — Але цей горішок, виявляється, з тріщиною. Мастак-убивця не пам'ятає навіть, яким знаряддям орудував і як. Що це: продовження гри, нові хитрощі? Ні, просто ви не вбивали, юначе.