Мирослав Дочинець - Лис та інші детективні історії.

— Само собою, золотенькі. Там же цінність.

— Яка? — насторожився Бучин.

— Та самогонка ж, — стару здивувала нетямковитість міліціонера.

Той тихо засміявся. Правика це не розвеселило. Метаморфози з переоцінками цінностей давно вже його не дивували.

— Чому ж дверцята не замкнені? — запитав.

— Сама дивуюся, видать, не встиг замкнути, — заокруглила великі сливові очі стара.

«Не встиг… Це я й сам розумію».

Відпустив прибиральницю, Бучина відрядив до сусідів, чиї городи межували з подвір'ям клубу. А сам ще раз уважно оглянув приміщення, приміряючись до нової роботи. Колись, у юному віці, коли весь розум і серце його заполонили книги Хаггарда, Роні, Сабатіні, Купера й того ж Дюма, він мріяв стати бібліотекарем. Щоб у затишку книжних полиць, під лапатим фікусом безборонно пірнати в запаморочливі таємниці, що їх ховають потріпані, вичовгані обкладинки. З тих пір книга завжди була для нього маленьким дивом, жаданою втіхою. Щоправда, невдовзі таємниці перекочували з книг у дійсність, і смислом його життя стало розгадувати їх. Тільки ці таємниці вже не збурювали солодку дрож і натхненні поривання — ці стомлювали, часто ранили душу, псували настрій.

Ось іще одну з них підкинув йому цей алогічний не книжковий світ… Устиг чи ні Цвак заповнити формуляр шанувальника Дюма? З одного боку, тому це було навіть вигідно — в разі необхідності пояснювало, чому на попільниці його відбитки. Зате зайве, щоб формуляр кидався в очі. Отже, формуляр з четвертим томом Дюма треба шукати у двох повних ящиках. Він, звичайно, з більшим задоволенням зараз дістав би з полиці Андрія Платонова чи Костянтина Воробйова, які не потрапили в шафу цінностей, незаймано лежать під табличкою «Книги радянського періоду». Та ба…

Перший ящик він перебрав одним духом. Безрезультатно. Кінчики пальців заніміли від гортання сторінок, у носі засвербіло від паперової порохняви. Розчахнув вікно і взявся за другий ящик. В саду шелеснуло. За кущами смородини майнула знайома плетена сукня. Вродлива сусідка вкладалася на лавицю до свого рукоділля. Йому добре було видно її звідси. Бліде зосереджене обличчя. Руки зграбно перебирають нитки, раз у раз відкидаючи за вухо русяве пасемце. Повнява, але струнка ніжка, закинута на коліно, грайливо похитує синьою в білу горошину пантофлею.

«Ні, не надто оригінально проводить своє дозвілля ця молодичка», — подумав Правик і неохоче повернувся до свого заняття.

Перед очима — маленькі корячкуваті літери, з них ледве висновувалися імена письменників, часто без закінчень. Правик механічно доточував їх, розшифровував, як міг, тоді, схаменувшись, відправляв формуляр у ящик. Того, що він шукав, не було.

За вікном дзенькнуло. В'язальниця, граціозно похитуючи тугими стегнами, несла з хати філіжанку. Сіла, дмухнула на паруючу рідину, піднесла до губів. Правик напружив ніздрі — відчув терпкий аромат на язиці. Під грудьми засмоктало. Спересердя зачинив раму, щоб не лакомитись. Вона почула, ковзнула поглядом і помітила його. Нараз потупила знічено очі, відклала філіжанку.

«Скромниця!»

Залишалася дюжина формулярів. Один, другий, третій… Нарешті! Ось він: «Дюма, 4 т.». Останній формуляр.

«Овва, не надто оригінальне мислення у вбивці. Якщо, звичайно, це він власноруч сюди поклав картку. Однак, чому порожня графа „підпис читача“? Та що це: титульна сторінка теж не заповнена, лише недбало накреслене слово „Білос“. Чи „Біляс“. А може, „Білас“?»

Грюкнули двері, повернувся Бучин. Став посеред кімнати, ляснув себе по стегнах.

— Інформації — нуль. У той час усі були на косовиці. Навіть діти з табору праці та відпочинку.

— А ця дама-рукодільниця теж нічого не бачила? — майор кивнув на вікно.

— Хто, Віруня? Вона саме приїхала, коли ми Цвака виносили до машини. Валізи розпаковувала на ганку. Я й поговорити з нею не встиг. Однокласниця. Дванадцять років не бачились.

— Звідки приїхала?

— З Києва. Тут мати її живе. Сама залишилася.

Правик уважно розглядав жінку, відчуваючи, як вона по-дівочому зіщулюється, напружується під його поглядом.

— Як же ти красуню таку до Києва відпустив, друзяко?

— Ох, товаришу майор, — лукаво зітхнув дільничний. — Не для мене ця пташка. В неї чоловік знаєте хто? Професор. Світило медицини. А я хіба що сільське світило — з ліхтарем винюхую по підвалах самогон та крадених кролів.

І в цьому зітханні прочитав Правик щось більше, ніж просто розчулення від зустрічі зі шкільною подругою. Енергійний, симпатичний Бучин подобався йому.