Мирослав Дочинець: Лис та інші детективні історії.

У приймальні біля вікна стояла молода жінка і гортала журнал. Сонце бавилося з її волоссям, як із перестиглим снопиком.

— Мені б директора, — сказав він.

— А я вам не зможу допомогти? — привітно запитала вона.

— А ви, даруйте, хто?

— Консультант.

— Мабуть, що ні, — сказав він сухо. — Мені потрібна не консультація, а інформація. З перших рук, — і розвів руками, мовляв, не ображайтесь.

Жінка, посміхаючись, підійшла до телефону.

— Алло, це магазин «Золото тигра»? Будьте люб'язні покликати Степана Петровича. Скажіть, що з дитбудинку… Степане Петровичу, до вас відвідувач. Передаю слухавку.

— Уважно вас слухаю, — почув він казенно поставлений голос на тому кінці дроту.

— Мене цікавить хлопчик, — почав він.

— Ви бажаєте всиновити дитину?

— Ні, я журналіст із Києва. Збираю, так би мовити, матеріал, і маю деякі навідні дані. Але потрібна ширша інформація. Цей хлопчик виховувався у вашому дитбудинку…

Директор помовчав, а потім чемно, але чітко прочеканив:

— Звичайно, ми розглянемо ваш запит. Але тільки на офіційному бланку і з круглою печаткою органу, який ви представляєте. З вичерпним обгрунтуванням. Розглянемо протягом десяти днів. Згідно з вимогами законодавства. Хоча мушу зауважити, що не впевнений у позитивному вирішенні вашого клопотання. Ви ж самі розумієте, це дуже делікатні речі — приватне життя, людські долі. Можливо, у вашому випадку варто вдатися не до персоналій, а до узагальнень, до творчої уяви. Мій консультант вичерпно розповість вам про зміст нашої роботи. Я дам розпорядження. Хоча, безумовно, ви маєте право і на особливі відомості. Якщо це, звичайно, не суперечить відомчим приписам і не є вторгненням у святая святих — приватне життя. Залиште, будь ласка, заяву на столі. І нехай вам щастить.

Із стиснутими губами він поклав слухавку. Рубець на його щоці побілів, і від цього його посмішка здавалася ще більш жорсткою. «Припливли», — ледь помітно ворухнулися його губи.

— Що? — перепитала жінка. Вона стояла зараз навпроти сонця і сама променилася задерикуватим дівочим лицем. Цього вигляду надавали їй зібране надвисоким чолом волосся відтінку старої міді, тонко різьблений ніс і теплі іронічні очі.

— Нічого. Ваш шеф — дуже принципова людина. Мені подобається його стиль. Приємно мати справу з фахівцями. З вашого дозволу я оглянув би територію. Ні-ні, я сам. — Рушив до дверей і, вже переступаючи поріг, обернувся. — Вам поталанило з керівником.

Жінка-дівчина мовчки усміхалася своїм думкам. Коли столичний гість був уже в коридорі, вона тихо сказала сама до себе: «Мені поталанило, хоча йому зі мною не дуже», — і затягнула стрічкові штори на вікні.

А його знову вели ноги, і він не переставав дивуватися. Думки-спогади випереджали погляд. Ось криниця, вимурувана з рудого вапняку, залізна водонапірна вежа, іржаві ребра покинутої теплиці. Забуті в ній саджанці пробили скляну стелю і розкинулися гіллям над дахом. Замурзана котельня, але вже без терикона вугілля — провели газ. Покручені, як паралітики, сосни. Їх сім, тоді він ще не вмів рахувати. Озерце, що кліпає темним оком до неба. Над стрілкою комиша зависла бабка, а жаби кумкають мляво, вже по-осінньому. Сюди їх не пускали, але він продирався. І навіть далі.

Зараз, за цим цегляним кістяком недобудови, за кущами бузини буде огорожа із зубчатих рейок. Неначе зварена зі старих ручних пил. Ось вона ошкірилася іржавими зубами. Через пожухлі, чіпкі бур'яни він пробрався до неї і торкнувся сталевих зубів. Вони були теплі, нагріті вересневим сонцем. Кров ударила йому в щоку, він торкнувся рубця. Здалося, що пальці знову відчули липке і мокре. Здалося, що знову треба продертися через ці пили. Здригнувся, а тіло взялося гусячою шкірою. І він притьма рушив назад.

Від ігрового павільйону з радісним вереском бігли йому назустріч діти. «Дядю, дай жуйку!», «Маєш копійки?», «Дядю, за ким ти прийшов?», «У тебе є машина? Покатаєш мене?» Він поспіхом розпаковував принесені пакети і розкладав на лавиці їх вміст: цукерки, печиво, фрукти, олівці, альбоми, іграшки. Діти з'юрмилися над подарунками, як мурашва. Хапали гостинці обіруч і знову бігли до нього з новими запитаннями.

— Так не можна! Що ви робите?! — з корпусу чеберяла, плутаючись у товсті ноги, переполохана вихователька. — Наші діти не голодні, вони все мають. Так не робиться, шановний. Якщо ви хочете зробити гуманітарний внесок, це треба оформити офіційно.

— З круглою печаткою органу?