Мирослав Дочинец - Синій зошит

«Прощання двоєдине: спершу попросіть прощення в того, перед ким завинили, а тоді вже в Бога».

З чого почати щасні переміни?Найчастіше чекають таких порад.

Щодня хоча б півгодини прогулянки.

Хоча б сім хвилин фізичних вправ.

Більше сну. Спи в прохолоді.

Пий чисту воду.

Покинь нарікати й жалітися.

Вчися дякувати. Щодня поміркуй собі, за що можеш бути вдячним.

Роби лише те, що тобі ясне й зрозуміле.

Знаходь часину для тиші серця.

Прощай. Усіх і себе.

Смійся не лише губами, але й очима та душею.

Не нищ себе надмірною роботою.

Плануй щось приємне — приміром, подорожі. Можна мандрувати й подумки, якщо не стає грошей. Не така вже й біда — порожні кишені, гірше — порожні голови й серця.

До слова, гроші, витрачені на подорожі, культурні розваги, книги, инших людей, приносять більше щастя, ніж потрачені на речі…

Се перші кроки щасної путі. Далі сама дорога покаже.

Любити — се давати волю, відпускати.Любов не прив’язує, не вимагає повсякчасности і невідступности. Любов не боїться змінности.

Любов не вимагає жертв, бо жертва — то знищення цілого або частки. А любов — примножує, розширює, дозволяє.

Любов не боїться зради. Любити — довіряти, комусь і собі.

Любов не сліпа. Не можна заплющити очи на всіх і на все. Не можна закрити серце.

Любов не боїться втрат, бо наш путь — дорога втрат. Мати щоденно «втрачає» дитину, кохана щоденно «втрачає» коханого. Вони ніколи не будуть уже в нинішній любови…

Але будьмо бадьорі: в смутку втрати старого криється радість народження нового.

Найди змогу пожити в селі.Бодай зрідка. А добре — хоча би два дні в тижні. Усі ми родом давнім із села. Усі міста бережуть у серці пам’ять про село. А хтось про се сказав руба: село сотворене Господом, город — дияволом. В селі земля і людина — в цілісній спілці. Дві природи зближуються наживо, відкриваючи обнадію завтрашнього дня. Бо се заховано в самовоскресній силі землі. Якщо город живе споживанням і поглинанням, то село — зрощуванням і наповнюванням. У селі не заглушений простір, а час не має такої ціни. Село живе однаково як днем, так і роком: день довгий, як рік, а рік повторюваний, як день. І день тут довший і повніший, а ніч — тихіша і добріша.

«Село — і серце спочиває», — як у великого нашого Кобзаря.

Запам’ятай моменти, коли на тебе дивилися люблячими очима.Збери їх і збережи в серці. І вони будуть з тобою, лелітками світла гратимуть у твоїх очах. І притягатимуть нове світло любови.

Запам’ятай також способи, які спороджують люблячі погляди.

Благословення приховане в кождому змаганні,в кождій боротьбі. Та не всі годні се побачити й прийняти. Треба відкрити серце і розум, відкрити себе силі, яка веде. Се клопітно, многотрудно, жертовно і зчаста боляче. Але ж рани — місце, де входить у нас світло. Будуть шрами. Та боятися їх не слід. Рубці означають, що болю вже немає, рана затягнулася. Рубці — ознака сили, знак поступу.

Варто лише пам’ятати, що змагання — не перепони на путі, а сам путь. Кроки вперед.

«Що найрадісніше в сьому світі?»— ставлять деколи й таке питання, не здогадуючись, що воно головне.

«Найрадісніше — відчувати, що ти ЖИВИЙ!»— радісно відповідаю я.

Є два простори:просторінь світу околишнього і простір нашої одинокости. Остатній — важніший, але ще важніше — співмірити сі простори і полагіднити, як руку з рукавицею. В одинокости ти цар сам собі, в просторі світовому — слуга. Бери повними пригорщами зароблені скарби й неси у своє маленьке царство. А відтак подячно вертай процентом у світ.

Тоді два простори твої будуть у животворній, благосній змичці.

«Що найліпше заспокоює душу?»

«Любов — єдині ліки від одинокости, страху, сорому і печалі».

«Чому слід навчитися в першу чергу?»

«Вільному чуттю, вільному вибору: що необхідно нам зараз, у сей момент».

Як будувати супружжя?Хибно одружуватися — для щастя. Се веде до розриву і ще більшого нещастя. Щасливі в шлюбі шукали зовсім инше, вірніше — будували його. Двоє людей єднаються назавжди для того, аби щодня відмовлятися від свого «я». Себто тієї частини нас, яка охороняє серце. І той облудний «захист» вибудовує стіни, цілу фортецю з ровами і гарматами. Нам здається, що там ми у сховку, спокійні, єдино праві й благочестиві. А від тих, хто сього не поділяє, ми ще надійніше відгороджуємось і пострілюємо в їх бік гарматами гордощів, сливе гордині. Ми навіть Бога кличемо собі в спільники — бога влади, суду, строгости і вигоди. Не розуміючи сліпо, що істинний Бог — Бог, що живе в сокрушенному серці, з тими, хто на узбіччі, а не у фортецях, Той, хто не розмежовує, а з’єднує і примирює…