Мирослав Дочинец - Синій зошит

«Золоті слова, — оцінюють іноді мої розмисли. — Мудрі речі».

«Солодкі мої, для мене важніше, що слова сі веселі. Гумор — дорожчий метал, ніж золото».

Істинна мудрість — радісна.

Час для запитань і час для відповідей.Коли втямиш сю межу, все рідше будеш запитувати. Натомість пильніше й уважніше споглядатимеш образи світу — і зчитуватимеш у них відповіді-відбиття великого Писаря. І будеш охранений великим наставництвом.

І з’явиться першовидження життя.

Набачився я блискавиць.Наслухався громів. І перестав їх боятися.

Не те вражає, що засліплює. Не те провіщає, що голосно звучить.

У стражданні пам’ятаймо,що се не болісна марниця. Се — наше мале долучення до великих спасенних Страстей. Підпора нашими маленькими хрестами тяжкого Ісусового Хреста. На сій дорозі ми не самі. Навіть у немочах нам дано силу для служіння.

Страждання спасенне, якщо несемо його в терпінні й любови.

Не гнівайся!Сей припис має стояти перед твоїми очима, де б ти не ступив і куди б не повернувся. Впускаючи в себе гнів, рвемо нитки духовної підтримки. Коли щось таки спричинить злобу, позбудься її до заходу сонця.

Не сідай у гніві за стіл, не лягай у постелю, залиш гнів за порогом.

Страх долають лише мужністю.Знайди її у в своїй душі, розбуди, воскреси — вона там є.

Науки просувають неуки.Вони не знають, що «се неможливо» — і тому роблять нові відкриття.

Щоби не розчаровуватись,не треба зачаровуватись.

Читаю я не так вже й багато.Проте багато розмірковую над прочитаним. Викохав у собі звичку збирання доброго письма в мислені пуки, як зазвичай збираю трави. Як бджоли кладуть на воскову кригу щільники з медом, так я кладу на почуте, спостережене і прочитане стільники своїх образів.

Се є моїм творивним матеріалом, як для горничара глина.

«Чи все можна лікувати?»— питають мене з тривожною делікатністю.

«Все, якщо Бог на способі».

Щоб тебе почули,говори тихо, коротко і домежово ясно.

Мої оповідки про птиць,про сих дрібних янголів, що єднають землю і небо, дуже любив слухати юнак Мирон. Файно розказувати таким. Бо тогди ти й сам наче збоку слухаєш себе. Пригадую, я захопився, вився словесами по древу в небо, а він слухав і мовчав. Лише при кінці перебив мене несподіваним запитанням: «А як ви гадаєте: птиці щасливі, коли співають?»

Я замислився. «Може… Але щасливіші ми, коли слухаємо їх спів. Для щастя потрібен слух. Осібний слух, аби його вчувати і приймати».

Доточую до мовленого ще й припомні слова одного старого садівничого з Поволжя: «Сади я саджаю для радости бджіл і птиць…» За сказане мені кортіло обняти його, та застидався.

Не спадай лише на слова.Вчися промовляти очима, а слухати серцем. Словам довіряй тим, що, як кришталь, убрали в себе простоту, чистоту, ясність і твердість.

В пережитті мені легше було,ніж загалу, може, тому, що я виконавець, а не суддя; учень, а не вчитель; слухач, а не промовець; захисник, а не нападник; шукач миру, а не борні; волі, а не служби; радости, а не слави; доріг просвітлення, а не бездоріжжя насолод. Я не пробивав нічиї броні, я кріпив свою. Від широких воріт вигод я збочував у тіснину проб і пізнання.

Сказати одним словом — служив.

Не згромаджую знаків і пам’ятокминулого життя. Се пожива радше для молі, ніж для пам’яти. Не люблю паперів з блідими рядами букв і чисел. Не люблю календарів і годинників. Се — вигадані часові межі, загороди для душі подібно до того, як землю обплутують парканами. Небо ж не має меж і частоколів. Небо, в яке ми прямуємо…

Сонце сходить і заходитьлише раз на день. Якусь мить триває його привітання і прощання. Кілька змигів благодатної краси. І її не мож зупинити. Та й навіщо? Хіба варто зупиняти час, аби роздивитися, як працює механізм годинника?!

Люблю на базарах роздивлятисяглиняну судину. Бо ми та ж глина, і теж чимось наповнені або порожні. Добрий глек дзвенить, шепоче нутром про підземні тайни і гріє долоню відблиском огню горничарської печі. Та не се головне — пальці! Відбитки руки майстра. Може, з недогляду, а може, й зумисно залишено на посудині щербинку-вм’ятину. Як безмовний уклін із далини часу. Як печать чийогось земного служіння. У ній — душа того, хто виліпив річ… Пригадую, в дітвацтві ми любили залишати на піщаних обмілинах ріки сліди ніг. Відтак у тих теплих калабаньках розкошували дрібні рачки.