Мирослав Дочинец - Синій зошит

Не раз про мене кажуть:«Сей щось знає». І тим мене приводять у замішання. Бо сутність свою можу відсвіжити хіба що язиком афінського мудрія Сократа: «Знаю, що нич не знаю…» І я направду нич не знаю, доки день не засвітить мені очи, доки не покаже щось мені лист трави, лишай на камені, тінь дерева, перо, яке вронить ненароком птиця; чи периста хмарина, що зненацька зависла над головою; чи неспогадана візита гадини або жаби на моє дворище; чи слово стрічного, що перетнувся випадком на дорозі; чи принесений вітром обривок дівочої співанки; чи ряди літер у книзі, яку протяг відкрив на потрібній сторінці; чи новий просвіт у поміжслів’ї давньої молитви… І тогди, якщо поволить Господь, я зчитаю щось із животрепетного аркуша доби. І щось знатиму.

І ті знаття перебудуть зі мною коротко і глибоко, як зітхання сови, до нової години пізнання.

Українці — люди послуху.Однак — зовнішнього, зверненого до начальників, дуже часто прийшлих. А насправді головний начальник не над тобою, а — в тобі. Се — начальництво гідности, волі, мужности, терпіння, боголюбства.

Такий послух не принижує, а вивищує.

Жінкою мало любуватися.Любити її треба. Любити, як свою душу. Як світло, яким вона наповнює її. Світло очей моїх — так давно казали про облюбленицю. Оте світло, як путь стріли, вказувало на сходження у вишні світи.

Воно помагало жінці не забувати себе і освітлювати нашу путь.

Найбільше багатство— добра родина, в якій панує порядок, мир і приязнь. Там, де кожда особа служить своїй сім’ї. Коли муж скромний і відданий, як слуга, а супружниця обходить його, яко князя.

«Душе моя», — так у прихильности зверталися до прилюбної особи. Бо направду, се єдине, заради чого варто рухатися шляхом поступу. Все — лише для душі!

Немає сенсу ні в багатстві, ні в здібностях, ні в планах, ні у звершеннях, ні в пізнанні, якщо забута душа .

Скілько б не булов непомірній сласности й розбещености, чи в змінности судьби, в чоловіка любасок — все’дно судиться йому лише одна Жінка.

Всі инші — лише тіні її.

Якщо з кимось, то мандруєш повільніше,ніж сам. Один підеш скоріше, зате в парі — зайдеш далі.

Жінки правлять світом чоловіків. Файненькі нам подобаються, милі — полонять, розумні — зводять із розуму, а добрі — прив’язують серця.

Доброчесні жінкиє обраними янголами-охоронцями роду людського. Вони сильніші, чесніші й мудріші за чоловіцтво.

Супружність зав’язується на небі,проте необхідна й небесна терпеливість, аби його зносити на землі.

Найважче у парі— зберегти рівну сердечну щедрість і тривку свіжість почуттів. Близькість висушує їх. Перевагом спостерігаєш таку черідку зносин між двома: спочатку незнайомці, потім друзі, найліпші друзі, коханці, незнайомці… Ліжко — велике й нещадне бойовище любови з самолюбством, сласти з гіркотою, жертви з жертовністю…

Не шукайте в тій борні перемог. Миру шукайте двоїстого.

Не бійся повторювання.Сей змінний світ змінний у повторюваности. І все посмітне, як полова на ситі, лишається, а мука для ситости розуму і духу осідає для тривкого пожитку. Не лінуймося просівати звичне й старе — для нового замісу. Для свіжого хліба.

В повторюваности є хосен.

Коли вкусила змія,мене, малого, спішно повезли до вуя Ферка. Той знатник падався нам далеким родаком. Тіло моє було вже заціплене, але крізь глуху пелену притомности я ще вчув:

«Що сталося, неборята?»

«Гад укусив дітвака».

«Се добре», — мовив спроквола Ферко.

«Що тут доброго?» — насторожилася моя баба.

«Добре, що гад його вкусив, а не він гада», — процідив сміх через густі навислі вуса Ферко.

І мені від тих збитошних дідівських слів нараз полегшало. Аж донині. Скілько з того часу мене кусало й жерло всякого гаддя, а я не зачепив жодного…

Може, тому я й вижив, і пережив їх.

Казати характер— се стягувати силу зі свої слабости. Більшина людей навіть не здогадується, які вони сильні в своїй слабости. Як та дрібна пташина, що летить проти буревію, протинаючи крильцями товщі вітру. Як пчілка, що не пускає ведмедя до свого дупла. Як нерозумне котеня, що їжиться проти вовкодава. Як зайченя, що обдурює вовка. Як травинка, що пробиває кам’яну плиту. Як поточина, що перерізає гору… Повстала в піднесенні духу мізерія годна чинити дива. І крихка малість долає велику потугу, бо вища сила дослухається до сил малих, як велика ріка — до малих струмків.